Читати книгу - "Таємниця Зоряної кімнати"

Юрко залишив кулемет, підійшов до ліжка і підняв подушку. Під нею виявилась шкіряна офіцерська сумка. Він розкрив її — і на ковдру посипалися тугі пачки грошей.

— Тату, — вигукнув Юрко, — тут ось сумка, а в ній гроші, топографічні карти, посвідчення, листи.

І поклав на стіл розкриту сумку. Батько покрутив її в руках, оглянув пачку грошей.

— Катеринки, — зневажливо кинув він. — Колись це були дуже великі гроші. Щоб біднякові заробити один такий папірець, треба було тяжко надриватись років десять, а то й більше. До революції твоя тітка Софія працювала наймичкою в панів Хоткевичів і одержувала п'ять карбованців у рік.

Потім тато розглядав карту, помережану темними позначками: стрічками, кружальцями, квадратиками, читав листи. А Юрко підійшов до купи гвинтівок, підняв ту, що лежала зверху з примкнутим багнетом, підняв її перед собою, прицілився в подушку і, не сподіваючись, що вона заряджена, натиснув курок. Оглушливий постріл гримнув у підземеллі. Тато підхопився з-за столу, зачепив рукою ліхтар, і той з брязкотом полетів на підлогу, погас. У кімнаті стало непроглядно темно. Тато дістав з кишені сірники, знайшов на підлозі ліхтар, засвітив його.

— Це ти стріляв? — знервовано запитав він Юрка, ніби це міг зробити ще хтось інший. — Молодець, що й казати, додумався… А що, якби я не взяв із собою сірників, а ти ще причинив ляду?!

Юрко відчув, як у нього по спині пробігли мурашки. Справді, це була б моторошна картинка. Мудрий тато, що не дозволив натиснути на блискітки. Спробуй знайти їх у такій темряві, ніколи не знайдеш!

— Не бери в руки ніякої зброї,— суворо звелів батько. — Ти ж міг собі очі вибити, калікою стати. Адже ця залізяка пролежала зарядженою тут більше двадцяти років. Особливо остерігайся гранат, бо вже від них ми й кісток не позбираємо.

Тато взяв гвинтівку, з якої вистрілив Юрко, уважно її оглянув, прочитав напис: «Ижевск, 1912».

— На совість зроблена, — мовив він, — діє безвідмовно… Завтра поїду в район і розповім лейтенантові Вершині про нашу знахідку. Нам би гвинтівку-дві для клубу.

— І кулемет! — вихопився Юрко.

— Ні, тут і просити нічого, це ще цінна зброя, — повернув кулемет за ручку батько. — Почистити, привести до ладу і хоч сьогодні в бій на ворога. Настрілявся я з такого і під Касторною, і під Орлом, і під Замостям… Давали ми тоді доброго чосу панам-буржуям. Ще й зараз, бува, сняться тачанка, чорногриві коні, хмара куряви позаду… і ніби прикипів до кулемета, поливаю ворога свинцем…

— А що там далі, тату? — нетерпеливилося Юркові.— Он який широкий коридор вирубано в камені.

І вони пішли просторим коридором з високим склепінням, на якому ніби непорушно застигли хвилі, майстерно вибиті в сірому камені. Кругом стояла мертва тиша. Навіть шурхіт кроків скрадала кам'яна підлога. Та ось промінь ліхтарика ковзнув по чорному прямокутному отвору. Тато вище підняв ліхтар, ступнув до закапелка і мимоволі відсахнувся. На кам'яній стіні білів розіп'ятий, прикований поржавілими ланцюгами кістяк. На підлозі лежав пожовтілий череп. Над кістяком виднілася мідна платівка з написом, викарбуваним слов'янською в'яззю: «Убієнний раб божий Тимофій Кушнір. Хай простяться тобі гріхи твої тяжкі, хай віднині буде спокійною твоя невгамовна, бунтівлива душа».

Поряд з платівкою — масивний бронзовий підсвічник з трьома напівзгорілими свічками.

— Ходімо звідси, — сказав тато.

Покинувши кам'яну нішу, пішли далі широким коридором. Раптом Юрко помітив під стіною гвинтівку з коротко обрубаним стволом.

— Ще одна гвинтівка, тільки якась дивна, — Юрко приніс зброю, віддав батькові.

— Це не гвинтівка, — пояснив той, — а обріз. Куркулі колись із них сільських активістів убивали. І в мене хтось пальнув з отакого, коли ділили куркульську землю. Куля пробила шапку, якби трохи нижче, не ходити б мені сьогодні на білому світі. А вночі вбили мого товариша, колишнього червоного козака Пилипа Замулу… Цікаво, як же він потрапив у підземелля. У петлюрівців такої зброї ще не було, до обрізів пізніше додумалися… Дивно. Виходить, обріз недавно тут хтось, залишив, ще навіть іржа не прихопила. Чого доброго ще на власника натрапимо… — Тато поставив обріз на місце. — Хай тут лишається, а як будемо повертатися, прихопимо його з собою.

Несподівано коридор розділився на два ходи: один з них, просторіший, повертав праворуч, а другий, з високим гребенястим склепінням, відхилявся ліворуч. Тато нерішуче зупинився, підняв над головою ліхтар, намагаючись освітити затемнені кам'яні відгалуження. Промінь ліхтаря вихоплював масивні стіни і тонув у суцільній чорній пітьмі.

— Наче в казці,— дивувався тато, — підеш праворуч — коня втратиш, підеш ліворуч — життя позбудешся, а рушиш прямо — здобудеш багатство і славу. Куди ж нам іти? Чи, може, ліпше повернути назад, бо не дає мені спокою той обріз, який, здається, недавно тут з'явився. А що, як його господар теж надумає сьогодні завітати в підземелля?

— Нікого тут немає,— заперечив Юрко. — І обріз давно хтось залишив, приклад уже цвіллю узявся, а в підземеллі сухо.

— Переконав, — не зовсім упевнено відповів батько. — Ходімо тоді ліворуч: коней у нас немає, нічого втрачати. Спершу пройдемо цим ходом, а тоді оглянемо й інше відгалуження. Заплуталися ми, Юрку, в кам'яному лабіринті.

Недавно Юрко читав у журналі про нерозгаданий таємничий лабіринт на острові Кріт. Там жило страшне чудовисько, яке поїдало людей, і ніхто не міг вибратися з того підступного гранітного плетива. А виявляється, і в їхньому селі, майже поруч з їхньою хатою, є свій лабіринт. От здивуються хлопці, як почують про підземелля, а ще як побачать його дива. Тільки страшно заходити в тісний закапелок, в якому розп'ято повстанця Тимофія Кушніра. Спалив Тимофій панський палац, пустив його за димом, покарав гайдуків та осаулів, а пан утік! Мабуть, скористався підземним ходом, вибрався з палацу, охопленого полум'ям. Помстився Кушнір панові за погублену ним Катрю, але й сам загинув… І Юрко, якщо буде треба, зуміє постояти за правду, за свою землю.

Пройшли ще трохи, і знову перед ними зачорнів широкий прямокутний отвір. До нього вели широкі кам'яні сходинки. Піднялися на них — і світло ліхтаря осяяло велику світлицю. На що вже тато спокійний і врівноважений, здається, нічим його не здивуєш, а й він не стримався, голосно вигукнув:

— Диво! Ти поглянь, Юрку, куди ми з тобою потрапили! Ніхто нам й не повірить, як комусь розкажемо