Читати книгу - "Dolce Vita, або Кінець гламуру"

— Ну, ти даєш! Льоня — справжній «ботанік», а цей — Аполлон Бельведерський!

— Ага, і звивина у нього всього одна, і та на попі, — додає Дарина. — Льончик — інтелектуал. А це не менш сексуально, ніж накачаний зад якогось бевзя.

— Дарко, Любо, ще трохи, і я взагалі перестану ходити у той фітнес-клуб, — збентежено каже Роксолана. — Ви, як дві сороки, розкректалися.

— Ну, добре, я не хотіла сказати нічого образливого про твого Льончика. Забудь, Дарунь!

— Ти ж знаєш, що права! — нарешті із сумним виглядом здається Дарка. — Ще те «г» було, навіть згадувати не хочеться. Він малого тільки й того, що по телефону з уродинами вітає. Сволота! І про що я тільки думала!

Справді, перший шлюб майже завжди — проба пера. Одружилися змолоду-здуру, а потім сьорбай той скислий борщ усе життя. А другий, на мій погляд, — цілком свідомий. Об’єкт оцінюється за усіма можливими параметрами, а не тільки тому, що тебе лихоманить, як у гарячці, від одного його голосу.

Чудово провівши день і затарившись під зав’язку обновками і тістечками, ми поїхали по домівках. Попередньо домовилися зустрітися у суботу на «дівишнику».

— Любове Андріївно, — вже у дверях звертається моя домогосподарка, — Орест Васильович відмовився від вечері і вже дві години поспіль крутить оту кислотну музику.

— Може б, ви пакунки від мене спочатку забрали і допомогли роздягнутися?! — вона мене вже дістала своїми постійними скаргами.

— Так-так, звичайно. Вибачте, будь ласка. Просто я так переймаюся…

— А не треба аж так. Хай собі займається, чим хоче, якщо виконав домашнє завдання.

— Ну, раз ви так вважаєте, — невдоволено підіймає брівки-ниточки.

«Буде ще вона мені тут вказувати. Її діло — кухня і дім», — зринає у мене резонна думка.

— Привіт, Орестику! — цілую свою дитину. — Як справи?

— Кльово! — відповідає малий.

Сина я не сварю. Я його просто люблю. Не марю скінчити життя, як славнозвісний Бенджамін Спок! Забутий своїми рідними дітьми, напівбожевільний стариган помер самотнім у будинку перестарілих. Про це педіатри чомусь не розповідають. Я краще зависну на «Однокашниках». Поки чоловік варить гроші…

Пізно ввечері повертається з роботи Васько. Втомлено завалюється у подушки на дивані і, підтримуючи, як столом, кругленьким черевцем пиво, ліниво перемикає канали на плазмі.

— Що нового в офісі, Васильку? — турботливо цікавлюся його успіхами, хоча у відповідь завжди отримую одне й те ж.

— У мене був такий тяжолий день. Дай відпочити хоч зараз.

— Бачила сьогодні Маріну. Така пихата, ледь вітається.

— Тобі це тільки здається.

— А сама гидка, як ослизле м’ясо. Дивуюся, як Павло…

— Любо, ти знову за своє. Та нафіга мені то треба?! Своїх проблем, як у миші з котом. Вічно ти лізеш у чуже болото.

— Ще не вистачало, щоб це болото було моїм, — і навіщо я почала цю розмову! — Я хотіла з тобою поговорити хоч про щось. Ми ж майже не бачимось, а про звичайне людське спілкування я вже взагалі мовчу!

— Ти ж сама десь вичитала у цих твоїх журналах, що найщасливіші пари спілкуються двадцять хвилин на день.

— О, то ми серед них найкращі, бо говоримо двадцять хвилин на тиждень! — обурююся я.

— От, я не розумію, — товстий голомозий чоловік середнього віку відставляє пиво на столик з гірського кришталю і байдуже переводить очі на мене. — Тобі в житті чогось бракує? Чи ти просто посваритися хочеш?!

Це не входить у мої плани. Останнього разу, коли ми посперечалися, він не розмовляв зі мною цілісінький місяць! А що ще гірше — «забув» виділити на весь той час мої «кишенькові». Довелося розпаковувати свій загашник. А потім першій іти миритися, коли мої невеликі скарби почали танути на очах. Так що зараз я не така дурепа, щоб оплачувати все власною кредиткою.

— Ну, скажеш таке, Васюньо! — ніжно чмокаю його у спітнілу потилицю. — Сама не знаю, що на мене найшло.

Чоловік знову втуплюється в екран.

— Я вже йду спати. Тут не засни! — вдаю, що піклуюся.

Точно задрихне там. Орестик називає шкіряний гарнітур у холі «дрихваном». Дотепник! А мене абсолютно влаштовують окремі спальні, де я можу спати поперек ліжка і мріяти про своє. А от дівки не мріяли, вони втілювали задумане у життя на засніжених схилах у Яремче. Хто полює, той має здобич. А я підхопила грип після басейну…

Карпатські пристрасті

Віднедавна ми їздили у Карпати доволі часто. Починали із літнього відпочинку, коли асфальт перетворювався на живу лаву і дихалось, як у вугільній шахті. Гори з їх гордою хвойною красою і крижаним подихом стрімких річок давали тілу можливість дихати на повні груди, а душі — відчуття тихого людського щастя. Це зовсім іншого роду відпочинок, ніж море. Я обожнюю море, але й марю Карпатами. Море і гори не можна порівнювати, тому що вони зовсім різні. Однак, спільна риса у них таки є. І це — надзвичайне пробудження сексуальних інстинктів. У Карпатах присутня якась магія хтивості! Якщо можна так сказати. Я це зрозуміла лише після «надцятої» поїздки. В Альпах ви цього ніколи не відчуєте. Недарма про сексапільність гуцулів ходить безліч легенд. А скільки про це написано-о! Тепер я вірю у кожну брудну історію, яка сталася в Карпатах. Бо там тобою керує щось інше, темне і підступне, щось набагато могутніше, ніж ти сам. І опиратися цьому несила.

Василю скоро п’ятдесят. Він гладшав, мудрішав, у нього, як у доброго вина, збільшувалася витримка. Тільки сексуальна. Відставний полковник міг тижнями, а може, й довше, якби я сама не нав’язувалася, не згадувати про свої подружні обов’язки. Десять літ усе ж! Романтичний період, коли сексом не займаються хіба що на люстрі, давно позаду. Настає період звикання, а за ним — звичайне побутове співіснування, коли чоловіки без жодних докорів сумління готові надати сексуальні послуги чужим дамочкам в ажурних стрінгах. А у Карпатах Вася жвавішав і мало не щодня тішив мене своїми залицяннями.

Однак, це його не спонукало до частіших поїздок у гори. Все робота, робота й робота. Трудоголік — інакше не скажеш. Правда, і тут був свій, зовсім не романтичний, але дуже вагомий аргумент — бабло. Це слово ніби збуджувало його, і мій Васюньо виходив із нерухомості й перетворювався на активного мураху, починаючи трудитися