Читати книгу - "Борошняні немовлята"

Саймону стало нецікаво слухати, щойно зазвучала премудра мова цифр. Він уже майже відсунув ногу, щоб двері зачинилися повністю, аж тут у його поле зору знову потрапив пан Картрайт. Саймон почув, як його вчитель лементує:

— Сто з чимось, сто з тимось! Яка в біса різниця? Хай там як, це понад сто фунтів білого борошна, яке вибухне в мене у класі!

Зовсім поряд, у коридорі, обличчя Саймона Мартіна засяяло від захвату. Він усе правильно почув? Сто фунтів білого борошна? Вибух? Просто в класі? Оце так щастя! Заради такого він готовий і на уроки ходити. Готовий щоразу насилу запихати свої масивні коліна під куценькі парти. Заради цього він готовий навіть вислуховувати постійні докори вчителів і терпіти нудь уроків.

Сто фунтів борошна.

БАХ!!!!!

О, він уже це бачить. Ураган борошна! Цілі гори борошна! Цілісінькі хмарища! Клас, до колін засипаний борошном. Падатиме дощ з борошна. Борошно вилітатиме через вікна, а підлога в коридорі буде вкрита борошняними слідами.

Картина, що постала перед Саймоном, була такою спокусливою, такою білесенькою й ідеальною, просто чарівною. Хлопчина так далеко відлетів на крилах своєї уяви, що геть прослухав спробу доктора Фелтома пояснити суть експерименту своєму колезі.

— Еріку, ви все неправильно зрозуміли. Вибухати будуть кремові вибухівки, а не борошняні немовлята. Борошняні немовлята — це простий експеримент на тему стосунків між батьками та дітьми. Кожен хлопець бере борошняне немовля під цілковиту опіку на три тижні та мусить записувати в спеціальний щоденник усі свої проблеми й переживання. Результати можуть бути дуже несподівані. Ви навіть не уявляєте, скільки всього нового вони можуть дізнатися і про себе, і про батьківство. Експеримент справді вартий уваги. Почекайте — і самі переконаєтеся!

Саймон вловив лише кілька останніх слів: «Почекайте — і самі переконаєтеся!». Але його переконувати вже не було потрібно. БАХ!!! І хмарища пороху підіймаються над ненависним класом. Він знову почав літати у хмарах білосніжної благодаті та приземлився саме вчасно, щоб краєм вуха почути останні відчайдушні спроби пана Картрайта відмовитися від цього дивовижного й унікального дарунка Небес.

— Чому б їм не взяти участі в експериментах пана Гаєма?

Почувся ще один знервований голос.

— Еріку, і так справ по самі вуха! Стільки мороки з цим конкурсом наукових досліджень! Треба встановити похилу площину для вимірювання коефіцієнта тертя ковзання. Ще мусимо змайструвати макет будинку, щоб 4-Е зміг перевірити свою електронну сигналізацію. Вентилятор з терморезистором для Гаррісона існує поки що тільки на папері. А за схему електростанції для близнюків Г’юз я й не брався. І личинкову ферму вже пора підремонтувати, а то всі личинки розповзуться казна-куди.

Через щілину Саймон мигцем вловив постать пана Гаєма. Вчитель розвів руками.

— Вибачте, Еріку, та я змушений вам відмовити. Востаннє, коли я обшукував на виході Ріка Тулліса, то знайшов у нього в підштанках чотири свої викрутки. Чотири штуки! А цьому вашому Саджиду Махмуду досить лише зиркнути на рубанок — і його лезо відразу зсовується. Вибачте, Еріку, але ні.

Якби Саймон не так сердився на пана Картрайта через його намагання позбутися дарунка Небес, то він, можливо, помітив би, з якою гіркотою звучав голос учителя, і пожалів би його.

— Я вам цього не забуду, — повторював пан Картрайт. — Наступного разу, коли ви потрапите в халепу, я вам це пригадаю.

Голос прозвучав зовсім біля дверей, і Саймон обережно відсунув ногу.

— Сто двадцять чотири фунти борошна! У моєму класі! З цією братією! І жоден з вас не прийшов мені на порятунок. Жоднісінький. Я вам цього не забуду. Ні, не забуду.

Саймон різко забрав ногу від дверей — саме тієї секунди, коли пан Картрайт розчахнув їх.

— Ти що тут робиш?

— Пане, ви ж самі мені сказали сюди прийти.

— А зараз я кажу тобі звідси піти. Марш назад до клас!

— Авжеж, пане.

Саймон навмисно нахилився, щоб розв’язати та зав’язати шнурівку, хоча потреби в цьому не було. Такий жест показової непокори не сподобався панові Картрайту, але він виграв трохи часу, щоб розчути слова, які долинали з учительської:

— Він знову все переплутав, я вам кажу. Цього разу він, певно, помножив на сім. От дивак.

Задоволений, що його кривдник теж дістав по заслузі, Саймон поплентався в клас. Пан Картрайт пішов слідом за ним. Він спеціально відстав від хлопця, щоб дати собі вдосталь часу все обдумати. Як правильно вчинити? Так, він суворо заявив, що перший хлопець, який порушить тишу, буде змушений вибрати тему. І Саймон витягнув проект під назвою «Борошняні немовлята». Проте, щиро кажучи, хлопець ненавмисно відчинив двері, як необтесаний неандерталець. У нього це вийшло мимоволі. Він просто має природний дар відчиняти двері, як горила.

Не треба так через це перейматися.

Можна просто ще раз проголосувати.

Звеселівши, пан Картрайт пришвидшив крок. Він добряче відстав, обдумуючи ситуацію. Відстав настільки, що захеканий Саймон Мартін першим увірвався в клас і на видиху випалив:

— Оті борошняні немовлята! То просто відпад! Крутіше мила, личинок та іншої дурні! Найкрутіша наукова штукенція!

Двадцять секунд по тому в клас увійшов пан Картрайт і припинив галас, навіть не намагаючись вдатися в його суть. Він усівся на вчительський стіл і примирливим тоном заговорив:

— Ну що ж, 4-В, я — людина розсудлива, тому думаю так: неправильно буде, якщо ви всі постраждаєте через те, що Саймон Мартін голосно відчиняє двері. Якось, коли буде більше часу, ми розповімо йому основи використання дверної ручки. Але що було, то було, а що минуло, то травою поросло, тому повернімося до обговорення варіантів для конкурсу наукових досліджень.

Саймон спалахнув гнівом. Зазвичай слова вчителів він пускав з вуха у вухо. Але вчительську хитрість він міг легко розпізнати в будь-якій її формі.

— От старий хитрун! — люто прошепотів він Робінові Фостеру, який сидів за сусідньою партою. — Він просто намагається здихатися борошняних немовлят, бо