Читати книгу - "Роман з містом"

– Ні, я готуюся до іспиту. Вступаю в консерваторію.

І Магда демонстративно сідала до інструмента.

Матуся ставила перед фон Штаубе блюдо з пирогом або печивом і розважала гостя бесідою. Іноді він грав із батьком у карти чи шахи. То до кого він ходив? Хіба до неї?

Дівчина зітхнула. Треба вставати й збиратися до перукаря, бо цей товстун приніс квитки в театр для всієї Марекової компанії. Закупив, дурень, усю першу ложу.

Магда швиденько вдягла картате домашнє платтячко й спустилася в кухню. Вона любила її робочий безлад, шкварчання сковорідки, багатонадійний запах ситості. Єдиним злом тут були тільки мухи, яких служниця зазвичай виганяла, люто вимахуючи вафельним рушником.

Знайомі дивувалися: чому Свідзинські, далеко не бідні, не переберуться до зручнішого й новішого помешкання? Могли б придбати квартиру в одному з сучасних будинків або в котрійсь із найпристойніших кам’яниць, що прикрасили місто ще в минулому столітті, за часів незабутнього цісаря. Пані Софія була б не проти і навіть усією душею цього прагла. Її неймовірно вабили декоративні майоліки на фасадах кам’яниць неперевершеного будівничого Івана Левицького і взагалі все модерне, але чоловік просто прикипів до старого будинку, що його придбав ще прадід. Чотириповерховий, але вузький, затиснений між такими ж старовинними кам’яницями. Родинне гніздечко! Та ще й у Середмісті. Пан Станіслав навіть Костелівку вважав за надто новий світ. Тож мали пристосовуватися.

Кася вже зварила каву й узялася патрати курку під нудні дорікання любої матусі:

– Касю, не можна лити на квіти стільки води. Скільки тобі повторювати!? Ох, дівчата, що у вас в головах?! Аби полити! Зовсім не думаєте, що потім потече. Через це й шибки потіють. А кактуси взагалі не треба поливати.

– Добре, пробачте, – звично бурмоче Кася, величезним ножем розрізаючи курці живіт. – Я нібито й зовсім мало лила… Так, трохи…

Магда тікає від цього видовища до їдальні, де вже сидять старші брати, чекаючи на матір. На столі – улюблені матусині тарталетки.

Марек насмішкувато поглядає на Магду й питає з удаваною турботливістю:

– Як, ти ще не чепурилася? Ми ж увечері до театру йдемо! Твій залицяльник особисто тебе запрошує, навіть підкреслив: відмови й чути не хоче! Ось тобі гроші, – під сміх старшого брата Марек вивертає порожні кишені, – тобі ж до перукаря треба… О, в мене нема нічого, тобі тато дадуть.

Обидва брати білозубі, як і личить синам дантиста, що на кожному кроці пропагує зубну пасту «Kalodont», котра запобігає утворенню зубного нальоту.

Кася заносить тарілки зі сніданком. Слідом за нею під руку йдуть батьки. Весело переглядаються.

Коротка молитва – і сніданок починається.

– Ви всі разом на прем’єру йдете? Що дають?

– Здається, «Веселу вдову».

– Неправда, «Периколу».

– Для мене що вдова, що Перикола – wszystko jedno[7]. Співатимуть фальшиво, танцюватимуть убого.

– Ну, неправда ж, неправда! Скажіть йому!

– О! Пам’ятаєш, ми бачили це у Відні, – батько звертається до мами. – У ті часи й ми на прем’єри ходили. Щоправда, ми більше оперу любили. Драму. Узагалі, серйозне мистецтво… А ви про батьків і не згадали.

– Тату, квитки купував Гогенцоллерн. Та, якщо хочете, ми з Мареком можемо провести вечір деінде, вибір ве-ли-чез-ний! – Роман підморгує Марекові, але той захоплено їсть і не помічає. – Ви йдіть з мамою, а Магді за кавалера буде Гогенцоллерн.

Роман задоволено пирскає від власної дотепності. Пані докторова свариться на нього пальцем:

– Не треба Магду дратувати. З нею підете ви. Хіба забули, що ми сьогодні запрошені до Мацевичів на хрестини? На виставу сходимо іншим разом.

Після сніданку Марек затримався біля Магди, яка повільно складала у свій великий ридикюль скручені ноти. Настав час іти до консерваторії, де вона брала уроки на підготовчому відділі.

Сувора викладачка пані Гелена не допускала запізнень навіть через об’єктивні причини. Крута армійська дисципліна – примха старої діви.

– Магдо, я хочу тебе попередити… – почав був брат, на диво, нерішуче.

– Слухаю. Тільки поквапся. Я запізнююсь, – дівчина підійшла до люстерка, вправленого в масивні двері, і заходилася фарбувати губи та розчісувати довге волосся – одночасно, бо мала дві спритні руки, натреновані працювати несинхронно, бо ж піаністка, хоч поки що й майбутня.

– Сьогодні з нами до театру піде один наш друг. Я тебе дуже прошу: ніяких жартів про його зовнішність. Ти маєш занадто гострий язик! Іноді твої жарти… Вони просто жорстокі.

І хто б це казав! Магда від несподіванки завмерла з помадою та гребенем у руках і почала пильно розглядати Марека – часом, бува, не захворів?

– Цей твій приятель – він смішний чи потворний?

– Я дуже поважаю цю людину. Дуже. Я не хочу, щоб його навіть порухом образили. Магдо, я тебе дуже прошу.

Старанно вкладаючи своє пишне волосся кольору темно-золотавого меду, вона недбало відповіла:

– Добре, обіцяю. Але ти мене дивуєш: сам як глузуєш зі своєї Ядзі?

Марек поморщився, але заперечувати не став: ніде правди діти, глузує.

– А з Гогенцоллерна? Бідолаха має сталеву витримку. Інший давно б викликав тебе на дуель. Або припинив би твої глузування добрячим мордобоєм, – дівчина приколола капелюшка й прискіпливо оглянула себе в люстрі. – Що за велике цабе до нас прийде, що й пожартувати не можна? Та добре, добре. Обіцяю, що німуватиму. Як золота рибка. А тепер, вибач, поспішаю.

Марек чемно допоміг сестрі убратися в пальто й відчинив перед нею двері. Словом, виявив щиру вдячність