Читати книгу - "Маленький Бізон"

Білий Вовк, наш чаклун, який мовчав досі. Він здавна вславився багатьма чудесами, які начебто вчинив та в які ми всі вірили, хоч тепер я розумію, що це були зовсім не чари, а просто бистрий розум, який дозволяв чаклунові бачити речі, котрих інші не помічали. Свої знання й досвід Білий Вовк віддавав племені, і тому його більше любили, ніж боялися, а по правді, він був справжнім вождем нашої групи.

Його коротке слово припинило всі балачки і прозвучало, як вирок. Гнітюча тиша залягла в наметі. Раптом один з музик почав бити в бубон, спершу несміливо й тихо, потім дужче. От уже інші підхопили ритм, почали бити в такт. Напружилися тіла, і танок почався знову. Всіх підхопила його пристрасть. Тільки тепер менше було запалу й танцюристи вже не співали про перемогу. Наче крижаним, чужим вітром війнуло в нашому наметі.

Так танцювали батьки цілу ніч. Нам, дітям, дуже швидко наказали йти спати, але дика й водночас солодка мелодія вривалася в наш сон, розпалюючи тугу за великими пригодами.

Було ще темно, коли в таборі залунали вигуки: «Вставайте!». Ми схопилися на ноги й вибігли під зоряне небо. Батько пішов у степ по коні, а ми, малі, заходилися допомагати матері скручувати шкури, що вкривали намет. На світанку рушили в дорогу.

Тут сталася прикра подія, яка вразила мене так, що я не міг стримати сліз. Дядько Гучний Грім і ще кільканадцять його прихильників відокремились від нашої групи й вирішили жити самостійно. Вони не хотіли далі мандрувати з нами. Разом з ними, звичайно, пішли їхні родини — і серед них мій найкращий друг і ровесник, двоюрідний брат Кошлате Орлятко. Досі ми завжди трималися разом: нас єднали ігри, пустощі і величезне почуття дружби. Наближалась хвилина розлуки. Ми стали поруч — і не могли вимовити й слова, не могли глянути один на одного. Від смутку у нас стало якось порожньо в голові, пересохло в горлі. Ми стояли, мов закляклі, поки батьки не почали нас кликати.

— Ідеш? — пробелькотів я нарешті.

— Іду, — відповів Кошлате Орлятко, — але швидко повернуся.

— А як твій батько не схоче?

— Як не схоче, я від нього втечу.

— Ой-ой-ой!

— Втечу, кажу тобі.

— Так далеко? Крізь такі великі прерії?

Бачачи мої сумніви, Орлятко віддав мені свій гарний малий лук, з якого вже добре стріляв у бабаків, і сказав:

— Як не повернуся — лук буде твій.

Лук був чудовий, та Кошлате Орлятко був мені дорожчий за всі луки в преріях. Мені хотілося плакати, щось затуманило мені очі. Крізь цю заслону я ледве бачив, як мій друг, незграбно ступаючи на своїх коротких ніжках, ішов до батьків. Я стискав у руці його лук.

Коли сонце підбилося в небі, показалося підгір'я, а далеко за нами блищали засніжені схили Скелястих гір. Скрізь навколо ще лежав сніг, але вже чути було близький подих весни. В міру того, як ми спускалися вниз, нам здавалося, що повітря теплішає з кожною годиною, але це теплішали наші серця. Перед нами, на сході, стелили свій червоний килим хвилясті прерії.

КІНЕЦЬ ДИКИХ ЗВИЧАЇВ

У ті часи, бізонів майже скрізь знищили в Сполучених Штатах, але вони збереглися на півночі, в Канаді. Отож наша група рушила до ріки Саскачеван. У просторах південної Альберти, де зараз здіймаються гомінкі міста й селища і тягнуться безмежні пшеничні лани, ми за кілька днів не зустріли жодної білої людини. Хоча вплив її вже було знати: через домовленість з урядами Сполучених Штатів і Канади більшість індійських племен припинила боротьбу між собою. Зрештою, їхнім спільним ворогом, і до того ж дедалі грізнішим, ставала біла людина. Нова небезпека загрожувала всім племенам, і саме вона розкривала нам очі на безглуздя постійної братовбивчої ворожнечі та кровопролитних сутичок. Томагавк[4] війни — вживаючи прадавнього вислову — був закопаний, але не дуже глибоко, в чому ми переконалися протягом наступних тижнів.

Простуючи на північ, ми одного дня побачили перед собою в преріях загін чужого племені. В таких випадках завжди треба було поводитись надзвичайно обережно. А що як це був ворог?

Чужі індійці зупинилися так само, як і ми; мабуть, вони теж хотіли якнайшвидше з'ясувати, хто перед ними. Один з них — напевне, це був вождь — цього я вже добре не пам'ятаю, виїхав уперед і, не злазячи з коня, почав подавати нам руками розпізнавальні знаки-сигнали.

Всі племена в преріях отак розмовляли на відстані.

Отож верхівець правою рукою торкнувся до лівого ліктя, потім замахав простягненою вперед долонею праворуч і ліворуч, ворушачи при цьому пальцями. Ми вже знали, що це означає.

— Якого ви племені? — запитував він.

Крокуюча Душа, наш вождь, відповів йому таким самим способом:

— Чорноногі.

На це незнайомець почав робити нові знаки:

— Звідки ви прибули?

Відповідь була проста: Крокуюча Душа простяг руку в тому напрямі, де був наш зимовий табір. Тепер він і собі став запитувати незнайомих знаками — хто вони?

— Крі, —