Читати книгу - "Замах на бродягу"

— Ти нічого не чула минулої ночі?

Стара показала на міст Луї-Філіпа, немов виміряючи відстань до нього.

— Хіба ж почуєш? Тут далеченько…

— І нічого не бачила?

— Бачила, як під'їздила швидка допомога… Я впізнала її по фарах… Близько я не підходила, не хотіла встрявати…

— А ви що-небудь бачили? — звернувся Мегре до трьох інших бродяг.

Все ще занепокоєні, ті захитали головами.

— А чи не краще нам відвідати хазяїна «Пуату»? — запропонував помічник прокурора.

Його явно гнітило це оточення.

Їх зустрів невисокий, кремезний, уже літній чолов'яга з маленькими хитрими очицями.

— Жюстен Гуле, — відрекомендувався він, не відриваючи од губи затухлої сигарети.

На відміну від фламандця він не був власником баржі, а лише орендував її для перевезення піску з верхів'я Сени до Парижа.

На баржі разом з ним плавала вся його родина: жінка та двоє дітей.

Тут доводилося добряче напружувати горлянку, щоб пересилити скрегіт лебідки.

— Комедія, та й годі! — мовив Гуле.

— Яка комедія?

— І не полінувався ж хтось напасти на бродягу та ще й жбурнути його в воду!

— Ви бачили, хто це зробив?

— Я нічогісінько не бачив.

— А де ви були?

— Коли його торохнули? У ліжку…

— І що ви чули?

— Чув, як хтось горлає…

— А шуму машини не чули?

— Можливо, й чув… Набережною весь час ходять машини… Я не звернув уваги…

— Ви вийшли на палубу?

— Авжеж… Як був, у самій піжамі… Навіть не встиг натягти штани.

— Ваша жінка теж спала?

— Так… Лише запитала спросоння: «Ти куди?»

— І що ви побачили з палуби?

— Нічого незвичайного… Як завжди, пливли якісь уламки, але нічого більше… Я крикнув: о-го-го! — щоб той відповів… Тоді б я знав, з якого боку він хлюпається…

— А де цю мить був Йєф ван Хутте?

— Фламандець? Я згодом побачив його на баржі… Він саме одв'язував шлюпку. Коли течія підігнала його сюди, скочив усередину… Лише тоді я побачив утопленика… Але його раз по раз накривала хвиля… Тут фламандець взяв у мене багор і заходився його ловити…

— Багор із залізним гаком на кінці?

— Багор як багор…

— Чи не здається вам, що йому розбили голову, коли рятували?

— Певно, що ні… Фламандець впіймав його з першої спроби, за штани… Тоді я нахилився і схопив його за. ногу…

— Він був непритомний?

— Не знаю… Очі в нього були розплющені.

— Він нічого не сказав?

— Ні, він ричав, бо нахлебтався води… Пізніше на баржі у фламандця ми побачили, що бідолаха в крові…

— Ну, гадаю, на цьому можна й скінчити, — тихо сказав помічник прокурора, якого вже зовсім не цікавила ця історія.

— Авжеж… Рештою займуся я сам, — відповів Мегре.

— Ви підете до лікарні?

— Певна річ. Правда, лікарі бояться, що він не скоро заговорить…

— Інформуйте мене…

— Неодмінно…

Коли вони знову опинилися під мостом, Мегре сказав Ляпуентові:

— Піди подзвони до районного комісаріату… Нехай пришлють поліцая.

— А де ми зустрінемося, патроне?

— Тут…

Він стримано потиснув руки представникам прокуратури.

— Це із суду? — запитала стара, кивнувши головою услід трьом добродіям.

— Із прокуратури, — поправив Мегре.

— Хіба ж не один чорт? — І, тихенько свиснувши, вона вела далі: — Подумати тільки! Турбуються, як про великого пана! Чи, може, він і справді професор?

Мегре нічого не знав, і здавалося, й не поспішав дізнатись. Він ніяк не міг позбутися відчуття, що все це колись уже з ним відбувалось і все це він уже колись пережив. Ляпуент піднявся на набережну і зник. Помічник прокурора обережно ступав по узбіччю, пильно дивлячись собі під ноги, щоб часом не забруднити черевиків. Поруч ішли куций суддя та секретар.

На брудному тлі порту чорно-біла «Зварте Зваан» вражала своєю охайністю. Всередині рубки, мабуть, було так само чисто, як і на палубі, звідки, обіпершись на кермо, стояв і дивився в бік Мегре високий фламандець Над колискою, міняючи пелюшки, схилилася маленька тендітна жінка з білим, як льон, волоссям. Вона сама здавалася дитинчам поряд із своїм велетнем-чоловіком.

Ні глухий шум автомобілів, що долинав з набережної, ні пронизливий скрегіт крана, що вивантажував пісок з «Пуату», не могли заглушити плескоту та дзвінкого цвірінькання горобців.

Троє бродяг все ще трималися осторонь, і тільки стара почимчикувала за комісаром під міст. Її вилиняла, колись червона блузка кольором скидалася на обсмоктану рожеву цукерку.

— Як тебе звати?

— Леа… Або ще Гладуха Леа…

Вона знов засміялась, трясучись всім тілом.

— Де ти була минулої ночі?

— Я вам уже казала.

— Сама чи з кимось?

— З Деде… Це той маленький, він зараз стоїть спиною до вас.

— Він твій друг?

— Вони всі мої друзі.

— Ти завжди ночуєш під тим мостом?

— Ні, інколи я ночую в гостях, під іншим… Що ви там шукаєте?

Тепер, коли судочинці від'їхали, Мегре міг спокійніше оглянути нехитрий скарб Професора. Під лахміттям, у глибині халабуди, він знайшов сковороду, солдатський казанок, ложку і виделку.

Потім підняв і приміряв окуляри з розбитим скельцем у простій залізній оправі. Перед очима в нього все розплилося.

— Професор надягав їх, коли читав, — пояснила Леа.