Читати книгу - "Кайдани для олігарха, Леонід Григорович Кононович"

тут одна шкода… Уявляєш, усіх дівчат пережарив у школі охоронців! Ми вчили їх, вчили, потратили на них купу грошей — аж виявляється, мало не половина з них вагітні! А він, гад, був у них інструктором з рукопашної… у вільний від роботи час. Одних тільки прямих збитків на сорок тисяч доларів…

— А як це він їх розкрутив, кінь такий з яйцями? — недовірливо поспитавсь Урилов.

Шеф розвів руками.

— Женитися обіцяв, кажуть…

— Жінка — друг людини! — філософськи сказав я. — Давай-но все-таки про справи. Як ти уявляєш собі мою леґенду?

— Звістка про твоє звільнення розійдеться вмить, — пояснив шеф. — У кримінальних колах ти маєш неабиякий авторитет, отож, пропозиції посиплються мов з мішка. Зволікай, як можеш. Ходіть з Барабашем по кабаках, пиячте, нарікайте на життя… Поводьтеся, мов типові одморозки. Бійки можете зчиняти, але щоб ніякої стрілянини. Зброю використовуйте лише під час фінальної сутички.

– І щоб жодних трупів! — устряв Урилов.

— Після того, як потрапите в бригаду, діяти за обстановкою. Навряд, щоб тебе тримали на других ролях, — пройде місяць чи два, й твої таланти оцінять…

Я покрутив головою.

— Хисткий же ж у вас план! Якщо та коли… Гаразд, спробуємо найнятися в бригаду, — а там як Бог дасть!..

Урилов глипнув на годинника й підвівся.

— У генерала сьогодні нарада, то я пошкандибав… — Він заліз у скриньку й набрав повну жменю сигар. — Це я друзям своїм!..

— Бери, бери! — підбадьорливо сказав Мурат. — Шкода чи що…

— Але й друзів же ж у тебе! — буркнув я.

Урилов з підозрою глянув на мене, тоді взяв ще з десяток сигар і став розпихати усе це по кишенях мундира. Одна сигара вже геть нікуди не влазила, й він, подумавши, заклав її за вухо.

— Ну, цього, мабуть, хвате… — нарешті сказав він. — Коли що, то дзвоніть мені на цей самий… як його, в хріна… вуликовий!

— Вуликовий? — перепитав шеф.

— Ну цей же ж… — Урилов подумав, — … щільниковий, о! Понавидумували цих слів, скоти безрогі!

Двері за ним зачинилися, й Мурат натиснув кнопку.

— Цуцичок? Барабаша до мене, хутчій!

За хвилину в двері просунулася стрижена голова неправильної форми.

— Мона? — поспитала вона з острахом.

— Мона, мона… — погрозливо сказав шеф. — Ану йди сюди, скот безрогий!

Барабаш увійшов до кабінету й став на килимі.

— Відповідати коротко і ясно. Горілку пить не покинув?

— Ну… — промимрив Барабаш.

— Не чую! — гаркнув шеф.

— Не покинув! — гаркнув Барабаш, закотивши очі під лоба.

— А дівчат водиш? Барабаш витріщився на нього.

— Яких?

— Сам знаєш яких! Ну?

— Та… та певно ж! А для чого ж вони й на світі живуть, шеф?!

Мурат зробив короткий жест.

— Ти звільнений, голубе.

— Що? — не втямив Барабаш.

— Тебе вигнали з «Тартару», — пояснив я йому. — І мене теж.

— Ви… вигнали?! — до Барабаша дійшло аж тепер. — Якого ще хріна?

— Аморальна поведінка й алкоголізм! — суворо сказав Мурат. — Ти нащо спокушав учениць зі школи охоронців?

— Як це — нащо?! — по-справжньому здивувався Барабаш. Шеф ударив кулаком по столу.

— Ти, скот безрогий, хвостом тут мені не крути! Я тобі як виставлю рахунок, то ти до самої смерти не розплатишся, на хрін! Я тобі покажу, як збитків фірмі завдавати, кінь ти з яйцями! Ти, бугаїно… — шеф помітив здивування на моєму обличчі й отямився. — Тьху, — пошкріб він потилицю, — здається, я й справді того… А все цей Урилов — як наслухаєшся його сентенцій!..

— З ким поведешся, того й наберешся! — філософськи прорік я. І до Барабаша: — Присядь. Вип'єш?

— Та як сказати… — знітився Барабаш.

— Ясно! — обірвав його шеф. І до мене: — Наливай.

— Що ж, — сказав я, наповнивши келишки і ставляючи карафку на стіл, — давайте… за успіх безнадійної справи!

— Ні, — обернувся до мене шеф, коли ми випили, — ти уяви собі ситуацію: в нас підписані угоди на підготовку дів-чат-охоронців, два роки ми їх тренували за системою «Президент», всадили в це діло купу грошей… і що із цього вийшло? Половину довелося забракувати — вони навіть іспити не можуть скласти! А все цей обревок, щоб його…

Барабаш поклав руку на серце.

— Шеф, їй-богу, я не винен… хрест по пузі вибриком!

— Вони самі тебе зґвалтували… а певно ж!

— Я ж про що й кажу! — вигукнув Барабаш. — Ото після тренувань заходиш у душову, — а вони вже там, штуки три-чотири… і давай — без усякого базару! А хіба ж я імпотент?

— Н-ну! — облизнувсь я, уявивши собі це видовисько. У школу охоронців, котра діяла при фірмі «Тартар», приймали тільки винятково здорових, добре збудованих і просто-таки феноменально вродливих дівчат віком до двадцяти років. Після дворічного курсу інтенсивної підготовки вони ставали охоронцями поп-зірок, підприємців і навіть деяких політиків. У тому, що ці істоти вподобали саме Барабаша, нічого дивного немає — жінки полюбляють здорових і дурних чоловіків, котрими, як їм здається, можна крутити як циган сонцем.

— Добре… замнемо це діло! — Шеф оцінююче глянув на Барабаша. — Тренуєшся?

— Ну!

— Форму тримаєш?

— Ну!

— Рефлекси?

— Набагато вищі од норми, — втрутивсь я. — Просто-таки феноменальна реакція.

— Вогнева підготовка?

— П'ять з плюсом.

— Як це?

— Дев'яносто сім зі ста, — пояснив я. — Кажу ж тобі, феномен! І це при тому, що п'є він як свиня.

Барабаш скорчив свою звірячу мармизу.

— Ну п'ю… ну й що! Так і дід мій пив… і курив до самісінької смерти! А прожив сто вісім років.