Читати книгу - "Золота четвірка. Дев'ятнадцятий кілометр, Едуард Фікер"

Довелося перевірити й консульство, де працювала Вальтерова. Я дійшов висновку, що там у неї спільників не було. Єдине, що вона могла викрасти, це зашифрований проект міністерства зовнішньої торгівлі.

У день своєї смерті Марта не була в консульстві. До того працювала, як звичайно. В останню ніч у неї був Вашек Небеський. Вранці вони вийшли з будинку разом. Попрощались на вулиці. Вашек був певний, що вона піде на роботу. Сам пішов додому, аби підготуватись до відрядження. Ввечері марно чекав на дівчину біля клубу.

Цікавлюсь анкетою. Марта — позашлюбна дитина!

Носила прізвище своєї матері. Батько — Людвик Лебрун. Це так несподівано, що я намагаюсь узнати про неї якомога більше.

Марта дістала комерційну освіту. Вивчала мови. Була гарним працівником бездоганної поведінки. Мати її до 1943 року завідувала офіцерською їдальнею СС у Кбелі. В 1944 році вона померла. Розтин показав ракову пухлину. П'ятнадцятирічна Марта продовжувала вчитись у німецькій торговельній академії. Мешкала у свого батька Людвика Лебруна в Дейвицях. Перед закінченням війни обоє щезли, і про неї ніхто більше не чув. Вигулькнула в Берліні, де працювала перекладачкою в радянській установі. Та вже сама, без батька. Пізніше потрапила в консульство до Праги, куди з'явилася з хорошими паперами. Перевіряю документи Марти, й одразу кидається в очі, що вони фальшиві.

Он воно що!

Чому ж Людвик Лебрун не узаконив своїх стосунків з матір'ю, так добре ставлячись до доньки? Тут є над чим замислитись.

Простежую зв'язки Марти. Крім Вашека Небеського, вона майже ні з ким не зустрічалась. Про побачення з батьком нічого не відомо. Хоч це, напевно, він її вбив, коли помітив, що вона хилиться до Вашека.

Йому я порадив поїхати в село, до батьків, але зрадів, коли він цього не зробив. Шлю за ним Гонзика Тужиму. Той, як звичайно, робить нотатки у блокноті — щоб не забути. Коли б навіть довелося посилати за Вашеком у село, він виконав би своє доручення не згірш, ніж тут.

В моєму кабінеті затишно й тепло. Дим од сигари мені не заважає. Та коли з'являється Вашек, на кілька градусів холоднішає. Цей хлопець одгородився од світу крижаним панциром, і тепер від нього віє холодом.

Кажу йому з докором, але спокійно:

— Ти, хлопче, був необережним.

— Це зрозуміло. — На превеликий подив, говорить лагідно і якось дивно. — Лише ніяк не збагну, в чому саме.

Я простягаю кілька аркушів справи «Р. Л.» — свої здогадки про Марту Вальтерову.

— Читай усе.

Стежу за ним краєчком ока. Він виглядає, як і перше, замкнутим, але доволі стомленим. Нещастя відбилось на ньому, хоч і намагається це приховати. На мій погляд, тримається він на диво мужньо.

Питаю:

— Ти знав про це?

— Ні.

— Ви що, збиралися одружитись?

— Так, — каже він, ніби справа йде про щось зовсім далеке й чуже. — Обіцяла, що перед тим, як піде до магістрату, розповість мені якусь таємницю про свою родину.

— Коли б розказала? Як би ти поставився до цього?

Знизує плечима і дивиться вбік.

— Не знаю.

— Не знаєш?

Мені не віриться, що Вашек міг утопити в коханні свій розум. Та він відповідає з удаваним спокоєм:

— Кажу тобі по щирості, Гино, що я завжди мав на неї неабиякий вплив. Швидко помітив, що вона не відносить себе до жодної нації або класу і живе якось одмежовано від інших людей… Та я, звичайно, краще за всіх розумів, на які щирі почуття вона була здатна!.. Все ще в ній спало, Гино, і я почав її розбуркувати. Гадаю…

Я уважно слухаю. Коли він затнувся, підстьобую його питанням:

— Гадаєш?..

— Тепер уже нічого гадати.

Тамує зітхання. Потім продовжує:

— Гадаю… що міг би боротися за неї, перемогти її байдужість до всього, її політичну інертність, вивести з стану приреченої пасивності. Гадав, що це вдасться мені… Ми з нею часто говорили про те, який суспільний устрій потрібний людям, а який ворожий їм. Марта була не з тих, кого легко переконати. Та завжди мої аргументи брали гору. Я намагався все пояснити на її власному прикладі. Так вона дізналась, що класова свідомість визначається пізнанням дійсних класових інтересів людини, обумовлює її життєве й суспільне становище. Я навчав її повазі до праці, вчив співставляти можливості світу, який відживає, з можливостями іншого, що тільки-но народився й набирає сил. Вказував їй шлях, керував нею…

— А вона тебе обманула.

Всередині у Вашека ніби щось надломилось.

— Так, — мовив він тихо. — В цьому немає сумніву. Але вона дуже краялась, що не могла одступити і не сміла сказати мені правду. Нещирість мучила її. Жахливо, що вона так далеко зайшла ще до того, як ми познайомились. З неї була б чудова й любляча дружина. Я певен цього. Й ніхто мене не розрадить! Усе, що сталося з нею, — це якась фатальна трагедія. Ні, я не захищаю її. Хочу лише у всьому розібратись. Якщо я був сліпий, — хай мене осудять інші. Мені ж нема в чому собі дорікати. Я не бачив у Марті заблудлу овечку. Скоріш вона була одинока, всіма забута. Кажеш, її батько…

Я здвигую плечима.

— Про це ти й сам мусив знати.

— Мусив… Та думаю, що я все-таки переконав її. Так. Здається, навіть є конкретні докази. її штовхали проти нас цілком випадкові, нетверді переконання. Коли ж вона збагнула, що все це помилка, що її погляди лиш наслідок виховання, то не змогла одступити й спокутувати те, що заподіяла, хоч і призналась у всьому чесно.

— Сама собі?

— Так, — каже Вашек. — Адже вона наклала на себе руки, чи не так?

Я хитаю головою.,

— Не так, — відповідаю йому. —