Читати книгу - "Останній сигнал, Ігор Маркович Росоховатський"

Я здійснив усе, що хотів: переступив лінію заборони, подарував безсмертя Майї: прислухайтеся, з протилежного кутка лабораторії долинає її ритмічне дихання — сьогодні вона перемкнула себе на кисневе. Мій друг і ровесник Юрко, якому завтра виповниться триста років, поведе ракету До сузір’я Фенікс, звідки надійшли сигнали.

А ось переді мною фото Майї та Юрка, коли їм було по Двадцять. Що в них лишилося від тих, двадцятирічних? І взагалі — чи можна їх вважати тими ж самими істотами, чи це просто умова гри?

Кажу собі: але ж людина у п’ять, у двадцять і у сімдесят років тільки умовно має одне і те ж ім’я. І не тіло, яке Щосекунди змінюється, не наші серця, руки, ноги, обличчя, а лише збереження особистості, пам’яті, досвіду може вважатися одним життям. А якщо це справді так, то я, істота, котра перемогла смерть і відступила перед життям, все ж таки вважаюся переможцем.

Перший етап досліду, що тривав понад два сторіччя, завершився. Я пишу на грані кристала — це і лабораторний журнал, і водночас моя біографія-висновок:

“Щоб підкорити природу, необхідно…”

Двері відчинилися, увійшла світловолоса дівчина, а за нею Григорій Петрович.

— Ось вам ще одна, — сказав він, і, перш ніж закінчив фразу, дівчина нечутно, ніби ступаючи на носках, пройшла через усю кімнату і зупинилася переді мною. Я подумав, що в неї не дуже приємна хода, мабуть, занадто швидка і нечутна, і дівчина виникатиме як привид, де треба і де не треба. Але хода — не аргумент для того, щоб відмовляти в роботі, і я сказав:

— Допоможете біля мікротома. Справитесь?

— Так, — поспіхом сказала вона і кілька разів хитнула головою. — В університеті ми…

Я махнув рукою, вказуючи на її місце, і пішов до свого кабінету. За моєю спиною один по одному двічі пролунав виразний дзенькіт розбитого скла.

Я обернувся, і дівчина зіщулилася від моєї вибачальної посмішки. Я ще раз подумав, що вона ходить надто швидко для тісного приміщення, заставленого скляним посудом.

— Повільніше ходити ви не зумієте, — зітхнув я. — Але принаймні щільніше притискайте лікті.

Вигляд у неї був досить винуватий, але я не жалів її, передчуваючи, що з нею лиха ми ще наберемося.

Зачинившись у кабінеті, я розкрив пачку іноземних журналів, що тільки-но надійшли. Серед них лежав і проспект нового альманаху, який збирався випускати англійський видавець. Він повідомляв, що в альманасі опублікує гіпотези і теорії, які досі не друкувалися, оскільки були визнані маячними, а також роботи на зразок “вічного двигуна”. Цим він має на меті, по-перше, виловити “серед маячних гіпотез настільки маячні, щоб вони були ще й правильними”, і, по-друге, звеселити вчену публіку.

Я подзвонив двічі, і за кілька хвилин до кабінету увійшов мій заступник і однокашник Юрко.

— Глянь, — я тицьнув йому проспект.

За дверима пролунав жалібний дзенькіт скла, але ми вдали, ніби не чуємо його, хоча мене й пересмикнуло. За кілька хвилин дзенькіт повторився, і я знав, що це розбилася остання велика колба, названа нами “люсьена”. Такі колби були гостродефіцитними.

— Ми закінчили електрофорез. ДНК[1] з тимуса не дає контрольних змін, — сказав Юрко, натякаючи на те, що сьогодні “люсьєни” будуть вже не дуже потрібні. Він хотів мене заспокоїти.

— Гаразд, — сказав я розпачливо, і Юрко все зрозумів. — Ти, як і раніше, сподіваєшся, що ми знайдемо “стрілки годинника”?

— Або кидаємо роботу? — весело підхопив він і зразу ж став серйозним, майже суворим. — Звичайно, простіш відповісти: ми старіємо тому, що живемо. Та коли розібратися, то ми старіємо в тій самій мірі, в якій нагромаджуються зміни в ДНК наших клітин. Але чому ми акумулюємо життя до двадцяти семи років, зберігаємо рівновагу між тридцятьма і сорока п’ятьма і котимося під укіс після п’ятдесяти п’яти? Хіба всі ці питання вже з’ясовані? І хіба є їм інше пояснення, крім годинника?

— У якому кількісні нагромадження руху секундної стрілки зумовлюють переміщення хвилинної, а переміщення хвилинної — стрибок годинної. І все це відбувається за законами зміни біологічної доби, — підхопив я.

На жаль, ні він, ні я не сказали один одному нічого нового у нашому традиційному переклику позицій. Ми влаштовували його періодично, щоб з’ясувати, чи не виникло у когось із нас нових гіпотез чи бодай спостережень, які могли б стати поштовхом до них. А відтак знову поверталися до дослідів, до пошуків стрілок у наймініатюрнішому і найскладнішому годиннику — в клітині. Ми шукали секундні стрілки там, де контролюється процес від однієї поділки до іншої: синтез білка, синтез нуклеїнової кислоти.

Ми провадили досліди на молекулярному рівні і замінювали мікроелементи, окремі амінокислоти в білку, вибивали і знову вставляли нуклеотиди. Завдання полягало у тому, щоб знайти “секундні і хвилинні стрілки” — механізми, що відповідають за появу перших якісних змін у спадковому кресленні, за яким кожного разу відтворюється клітина, — змін настільки великих, щоб вони були помітні в її діяльності, і настільки малих, щоб уже змінена клітина Ще залишалася “сама собою”. Це “ювелірні” пошуки, і поки що вони не мали успіхів. Потрібні були нові гіпотези, та як ми не намагалися віднайти їх у своїй уяві — все надаремно.

— Сьогодні кінчаємо роботу — і годинку на лижах, добре? — запропонував Юрко.

Звісно, це був непоганий варіант. Я кивнув.

Ми не дочекалися п’яти і пішли з роботи. Я знав, що мені телефонуватимуть з Палацу культури хіміків, однак якщо чесно виконувати всі обов’язки, а серед них і значну кількість громадських доручень, то