Читати книгу - "Лихі люди, Мирний"

- Сідайте, - ска­зав учи­тель.

Мов що глу­хо ла­ма­ло­ся-опус­ка­ло­ся: то шко­лярі сіда­ли.

- А ось і твоє місце, - ска­зав учи­тель, вка­зу­ючи йо­му на пе­ред­ню ла­ву. Він пішов і сів.

- Учіться ж, - мо­вив учи­тель, ви­хо­дя­чи ра­зом з батьком із шко­ли.

Тільки що учи­тель за поріг, як зно­ву не­са­мо­ви­тий крик та га­лас підняв­ся з усіх боків. "Бе, а-ба, ве, а-ва", "і очис­ти мя од всякія сквер­ни", - роз­да­ва­ло­ся то там, то там. "Посу­нься!" - крик­нув хтось. Десь щось стук­ну­ло, пис­ну­ло. Ско­ро по­ба­чив Пет­русь, як два хлоп­чи­ки зче­пи­ли­ся би­тись. "Не лізь!" - "Ли­сич­ка, ли­сич­ка!.. Зай­чик!.. Вов­цю­га!"! пішов ви­крик по всьому класі: пе­ре­ки­да­ли­ся прізвиська­ми з усіх боків. Пет­русь сидів і, ди­ву­ючись, по­вер­тав го­ло­ву то в ту, то в дру­гу сто­ро­ну.

- Хто се? - роз­да­лось ко­ло йо­го ву­ха. Пет­русь ог­ля­нув­ся: два хлоп­чи­ки йо­го літ сиділи на одній з ним лаві - один чор­но­го­ло­вий, дру­гий біло­го­ло­вий - і пе­решіпту­ва­лись між со­бою.

- Не знаю, - од­ка­зав чор­но­го­ло­вий.

- Новичок? - зно­ву за­пи­тав біло­го­ло­вий.

- Новичок. Ото йо­го батько, що при­хо­див з учи­те­лем.

- Хто ти та­кий? - за­пи­тав Пет­ру­ся біло­го­ло­вий. Пет­русь зля­кавсь і по­су­нув­ся від їх.

- Не зай­май, - ра­яв чор­но­го­ло­вий.- Ще розк­висне, учи­телеві по­жаліється.

- Хто?! - крик­нув біло­го­ло­вий, і зе­лені йо­го очі уп'яли­ся в Пет­ру­ся. - Ти тільки мені бу­деш що ка­за­ти вчи­те­леві, то - ди­вись! - І, по­ка­зу­ючи ку­лак, шпар­ко за­мах­нув­ся ним. Ко­ли б не одс­ко­чив Пет­русь, так би ду­хо­пе­лик і влип у йо­го спи­ну! Пет­русь поспішив од-ско­чи­ти, хоч так пор­вав­ся, що аж упав з ла­ви до­до­лу… Гук роз­дав­ся по хаті.

- Тю-у-у-у! - скрик­нув хтось.

- Новичок упав! но­ви­чок упав! - І всі ки­ну­ли­ся до Пет­ру­ся, обс­ту­пи­ли йо­го, підве­ли.

- Чого ти упав?- спи­тав йо­го ви­со­кий, мор­да­тий хло­пець з чор­ним ли­цем.

Петрусь тру­сивсь, а не пла­кав. Він гля­нув кру­гом: між шко­ля­ра­ми не вид­но бу­ло біло­го­ло­во­го з зе­ле­ни­ми очи­ма.

- Хотів би­ти ме­не… - од­ка­зав Пет­русь мор­да­то­му.

- Хто?

Зелені очі заіскри­ли між шко­ля­ра­ми.

- Отой, - ука­зав Пет­русь.

Як звірю­ка ки­нув­ся мор­да­тий на біло­го­ло­во­го. Білоголо­вий тремтів, одс­ту­пав­ся.

- Я йо­го не бив… їй-бо­гу, не бив! Він бре­ше.

- О-о, жаб'ячі очі!- гук­нув мор­да­тий.- А гу­соч­ки хоч? Ка­жи, да­ти?

- Їй-богу, я йо­го не бив, - про­хав­ся той. Мит­тю ру­ка мор­да­то­го опи­ни­ла­ся на білій го­лові… хрусь!- і відля­сок пішов по хаті.

- Ай! - скрик­нув біло­го­ло­вий, і йо­го зе­лені очі за­ли­ли­ся слізьми.

- За що ти б'єшся, бісо­ва вед­ме­да? Я бу­ду вчи­те­леві жалі­тись, - пла­кав біло­го­ло­вий. Пет­ру­севі жаль йо­го ста­ло.

- Ні, він ме­не не бив, він тілько наміряв­ся ме­не вда­ри­ти, та я од­су­нув­ся.

Білоголовий пішов за дош­ку, що сто­яла в кінці ха­ти, пла­чучи. Мор­да­тий прис­ту­пив до Пет­ру­ся.

- Як те­бе зо­вуть? - спи­тав.

- Петро.

- А про­зи­ва­ють?

- Телепень.

- Слухай же, Те­ле­пень; тільки хто бу­де те­бе зай­ма­ти, за­раз мені ка­жи. Я йо­му дам! Учи­те­леві тілько не хва­ли­ся.

- Ні, я учи­те­леві не бу­ду ка­за­ти.

- То то ж, гля­ди. А гроші в те­бе є?

- Ні, не­має.

- Фью-у! - мор­да­тий свис­нув. - Тут не­має, а мо­же, до­ма є?

- Дома є.

- Принеси завт­ра, я по­див­лю­ся які. Пет­русь не знав, що одка­за­ти.

- Так при…

Тут са­ме по­ка­зав­ся на по­розі учи­тель. Усі по­рос­ну­ли по місцях. Мор­да­тий мов крізь зем­лю про­ва­лив­ся.

Коли сів Пет­русь на своє місце, то біля йо­го сидів уже біло­го­ло­вий і ве­се­ло ди­вив­ся своїми зе­ле­ни­ми очи­ма на учи­те­ля. У хаті ста­ло так ти­хо, що чуть, ко­ли і му­ха проле­тить. Ко­ли-не-ко­ли роз­дасться луск ла­ви або глу­хий по­во­рот ко­го з шко­лярів.

- Білоброві урок! - ска­зав учи­тель.

Школяр з зе­ле­ни­ми очи­ма підвівся і по­чав ка­за­ти урок. Неш­вид­ко, роз­тя­га­ючи, чи­тав він йо­го, за­ти­на­ючись то на то­му, то на дру­го­му місці. Так підсліпий дяк чи­тає панахи­ду­, хму­ря­чись і роз­тя­га­ючи сло­ва. Сум­но, сон­но… Щось десь стук­ну­ло, на­че упа­ло. Роз­дав­ся регіт.

- Хто то? - грізно спи­тав­ся учи­тель. Один з шко­лярів під­вівся і ска­зав, що то Ґудзь зас­нув і, сон­ний, по­су­нув­ся з ла­ви.

- Ґудзь! - обізвав учи­тель.- Сю­ди. Не­ве­лич­кий хлоп­чик, з сон­ни­ми зля­ка­ни­ми очи­ма, з жов­тим у пля­мах ли­цем, ви­йшов на­се­ред ха­ти. Учи­тель гля­нув - і вка­зав пальцем на долівку. Ґудзь сто­яв, мов йо­го при­бив хто гвіздком.

- Накарачки, ско­ти­но! - гук­нув учи­тель. Ґудзь упав нав­ко­люш­ки… І зно­ву ти­хо, і зно­ву урок…

- А-а-а-а! - позіхнув хтось.

- Хто то?!- зно­ву гук­нув учи­тель. Усі ог­ля­ну­лись, шукаю­чи­ ви­ну­ва­то­го.

- Хто то?! - ще грізніше гук­нув учи­тель. Як у рот во­ди наб­ра­ли.

- Жук! - клик­нув учи­тель.

Високий мор­да­тий шко­ляр підняв­ся з-за послідньої ла­ви.

- Ти?- визвіривсь учи­тель.

- Що та­ке? - спитав Жук.

- Ти не чув? Не чув?! - мов ужа­ле­ний, скрик­нув учи­тель. - Те­ле­пень! Пет­русь підвівся!

- На лінійку, дай то­му ве­ли­кан­тюзі на­пальків і ска­жи йо­му, чо­го він не чув.

Очі всіх уп'яли­ся у Пет­ру­ся, а він сто­яв і не знав, що йо­му ро­би­ти: чи учи­те­ля пос­лу­ха­ти, чи про­ва­ли­ти­ся крізь зем­лю.

- Чого ти стоїш? На! - ска­зав учи­тель. Пет­русь поблід, скри­вив­ся.

- Чого ти кри­виш­ся? На, ка­жу! Пет­русь за­лив­ся сльоза­ми… Як йо­му сво­го не­давнього зас­туп­ни­ка та би­ти?

- Дурний!- сказав учи­тель.- Сідай. Шестерний! Невелич­кий і юр­кий, як ми­ша, хлоп­чик пірнув під ла­ву і мит­тю опи­нивсь біля учи­те­ля.

- Гарячих, Кос­тян­тин Іва­но­вич? - спи­тав він, бе­ру­чи від учи­те­ля лінійку.

Регіт, як га­ля­чий клекіт, зірвав­ся.

- Гарячих… Тих­ше! Шестірний побіг до Жу­ка.

- Я не ви­ну­ва­тий, Кос­тян­тин Іва­но­вичі - ба­сив Жук, - я ні­чого не чув.

- Держи ру­ку! - скрик­нув Шестірний і хи­жа радість за­горіла­ся в очах ма­лого.

Жук нас­та­вив ру­ку. Шестірний за­мах­нув­ся; Жук од­хо­пив ру­ку - лінійка уда­ри­лась об лав­ку і за­зиз­ча­ла. Усі засміяли­ся. Зло нев­дачі скри­ви­ло лич­ко ма­ло­го: що­ки по­чер­воніли, ніс роз­дав­ся, очі - на­су­пи­лись-по­зе­леніли.

- Держи! - гук­нув він і вхо­пив Жу­ка за пальці. Трісь-лясь!

- Ай!..

Петро Фе­до­ро­вич ки­нув­ся, схо­пивсь. У го­лові йо­го ще сну­вав сон свої візе­рун­ки, пе­ред очи­ма ще ма­ня­чи­ла ма­на: він ба­чив Жу­ка, кот­рий ху­кав на наб­ряк­лу, по­синілу ру­ку; сльози на очах йо­го тремтіли, тоді як радість світи­ла в очах Шестірно­го. Йо­му жаль ста­ло Жу­ка - здо­ро­во­го, чор­но­го, мор­да­то­го. І сер­це у йо­го ста­ло, ко­ли він гля­нув на Шестірно­го - ма­ло­го, зло­го. Він зля­кав­ся йо­го - і зат­ремтів. Сон, як дим, зняв­ся, зник.

І зно­ву він один у сирій сірій хаті; ліжко під ним; у кут­ку сто­лик, на кот­ро­му ле­жав хліб і ще щось з їжі; а вгорі вікно, пе­ре­ви­те залізни­ми шта­ба­ми, ди­ви­ло­ся на йо­го, як тем­ний рот яко­гось страш­но­го звіра з гост­ри­ми іржа­ви­ми зу­ба­ми.

Петро Фе­до­ро­вич пізнав, де він - по йо­го га­ря­чих жи­лах і хо­лод пробіг.

День