Читати книгу - "Бот. Атакамська криза"

Зрештою він затягнув хлопчину в кабіну. Вклав на водійське сидіння, потім заштовхав далі у салон, сяк-так закріпивши паском безпеки. Сам сів за кермо.

– Знаю, малий, мамця була б не в захваті, – тремтливими руками Текіто скручував косяк, – я й сам шурупаю, що якось воно по-гівняцьки виходить: у десять років всю дорогу нюхати драп… – чилієць схопив сигарету зубами, підпалив її і, закотивши очі, глибоко затягнувся: – Але ти мені вибач, мальок. Я не можу на свіжу голову гнати під сто п’ятдесят по цій, трясця її матері, «магістралі».

Потому опустив стоянкове гальмо і погнав уперед, повторюючи крізь зуби, немов мантру: «Тільки не помирай, прошу… Тільки не відкидай копита, мальок…»

Стало геть темно. Годинник показував 18:23.

Вівторок, 4 серпня, 19:38 (UTC –4)

Калама, Чилі

Джей-Ді Річардсон та Френк Ді’Анно цмулили джин-тонік на терасі готелю. Крім них, у барі нікого не було. Вечір був на диво тихим і спокійним.

– Докторе Ді’Анно! – перехилившись через стійку, гукнув бармен.

Френк повів головою.

– Так, аміґо? – посмішка ще не зійшла з його обличчя.

– Вас до телефону.

Ді’Анно спохмурнів:

– Це з клініки.

– Чому ти такий впевнений? – спитав Джей-Ді.

– А кому ще в цьому ведмежому куті може знадобитися австралійський інженер о пів на восьму вечора? Щось уже натворили, ескулапи.

Австралієць неохоче підійшов до телефону. Підніс трубку до вуха. Довго слухав, кілька разів коротко відповідав. Невдоволена гримаса помалу поступалась здивуванню.

Коли розмова скінчилася, Френк спішно повернувся до стола.

– Ти знаєш, старий, мені доведеться зганяти в клініку.

– Щось сталося з апаратом?

– Із томографом усе в порядку, але… в лікарню привезли хлопчика. Хтось із місцевих збив його посеред пустелі. Ніхто не знає, звідки той малий узявся. І лікарі… вони хочуть, щоб я приїхав, подивився.

– Білий хлопчак? – ніби мимохідь уточнив Джей-Ді, відчуваючи, як під лопатками ворушиться холод.

– Що ти сказав?

– Я спитав, чи хлопчак білий.

– Так, – відказав Ді’Анно, а тоді різко повернув голову: – А звідки ти, чорт забирай, знаєш? Я ж тобі не говорив.

– Знаєш, що? Я їду з тобою, – мовив новозеландець.

Вівторок, 4 серпня, 20:14 (UTC –4)

Центральна клінічна лікарня Калами

– Це він, – заявив Джей-Ді.

– Точно?

– Так. Жодного сумніву. Я бачив його в пустелі по дорозі від СанПедро. Він тоді неадекватно поводився. Не дивно, що пацан втрапив під колеса.

– Він уже тоді був у самих трусах?

– Ага, – кивнув Річардсон.

– Чому ж ти не підібрав його? – Ді’Анно спідлоба зиркнув на товариша.

– Я хотів. Але, кажу ж, він був не при своєму розумі. Розумієш… хлопчак налякав мене… До чортиків налякав.

– Налякав? – вирячився Френк. – Як це, бляха, розуміти?

– Як хочеш, – відмахнувся Джей-Ді. – Я думав, що побачив примару чи демона якогось. Він копіював мене.

Френк Ді’Анно встромив руки в кишені халата. На думку не спадало нічого, що міг би накоїти десятирічний сопляк, щоб переполохати сорокап’ятирічного лікаря. Пацан лежав непритомний, і Ді’Анно (на щастя чи на лихо) не бачив його очей.

Тим часом до австралійця підійшов черговий лікар клініки. Підтягнутий, немолодий чилієць із запалими щоками й орлиним носом. Він приймав потерпілого.

– Ми його трохи обстежили, – доповів він. – Зробили рентген.

– І як? – поцікавився Френк.

– Перелом шести ребер і ключиці, зміщені шийні хребці, величезна тріщина в тазі, але хребет, на щастя, цілий. Малюк втратив багато крові, хоча внутрішніх кровотеч, здається, немає… Є підозра на сильний струс мозку: пацієнт кілька разів приходив до тями, говорити не міг, зовсім не міг, лише хрипів і… – в цей момент очі лікаря забігали, – …шкірився.

– Певно, від болю.

Худорлявий чилієць зам’явся.

– Не думаю… Як на мене, то… від злості…

– Це все?

– Наразі так.

– Хлоп ще легко відбувся, – зауважив Ді’Анно.

Джей-Ді Річардсон стояв, склавши руки на грудях, поруч з товаришем і не зводив очей з вікна, крізь яке можна бачити частину реанімації.

– Так. Шкет хоч і молодий, зате доладно скроєний. М’язи, як у дорослого атлета. Інший на його місці від такого удару просто розвалився б на шматки.

– Треба завершити обстеження. Побачимо, що з головою. Може, там кисіль, і наші смикання ні до чого, – пробубнів Френк і повернувся до чергового: – Кровотечу зупинили?

– Досить легко.

– Чудово. Сподіваюсь, томограф готовий?

– Так, містере Ді’Анно. Якраз сьогодні після обіду завершили налаштування.

– Заодно й перевіримо техніку. Аміґо, скажи сестричкам, нехай готують пацієнта і запускають обладнання.

Чилієць кивнув і пошурував в ординаторську.

За півхвилини операційне ліжко з непритомним хлопцем викотили з палати і повезли до кімнати з МРТ. Австралієць та новозеландець ще раз оглянули рельєфне тіло, поки ліжко котили повз них. Кілька невеликих синців, неглибокі рани та подряпини – і більше нічого. Після того, як малого обмили, він анітрохи не скидався на людину, яка потрапила під колеса вантажівки.

– Що ти про це думаєш? – тихо спитав Джей-Ді.

– Як не дивно, після зіткнення з «Mercedes’ом» хлоп’я виглядає краще за «Mercedes», – мляво посміхнувся Ді’Анно.

– Я не про те, – Річардсон не був налаштований на жарти. – Що цей малий робив у пустелі?

У кімнаті з МРТ загорілося світло. Двері палати стояли відчиненими: по стіні коридору та підлозі ковзали розмиті тіні – медперсонал вкладав хлопчика в апарат.

Френк знизав плечима.

– Не знаю… Може, відбився від групи туристів.

– Які туристи, старий? Це Атакама! Ти вважаєш Сан-Педро підходящим місцем для сімейного відпочинку? Сюди навіть досвідчені мандрівники не завжди добираються!

– Не знаю… – повторив австралієць.

З палати чулися спокійні голоси. Пролунало клацання, після якого почалось розмірене гудіння – томограф запрацював. Річардсон і Ді’Анно рушили в напрямку напівпрочинених дверей.

– Ти повідомив поліцію? – не вгавав Джей-Ді. – Його, напевно, хтось шукає.

– Це не моя справа. Чилійці самі розберуться.

– Просто хлопець видається мені дивним. Химерним якимсь.

– Не розумію, що ти знайшов у ньому хи…

В цей момент, коли до дверей лишилося кілька кроків, з кімнати випорснув здушений звук. Вельми незвичайний звук, який Джей-Ді Річардсон запам’ятає, либонь, на все життя. Скидалось на те, наче хтось із чималої висоти (щонайменше три-чотири метри) впустив додолу кавуна. Смугастий з характерним звуком шльопнувся на кахлі, луснув і розлетівся на шматки. От тільки і Річардсон, і Ді’Анно добре знали, що за дверима ніяких кавунів немає.

А проте по-справжньому їх перелякав не сам звук, а те, що його супроводжувало. Спершу на поверсі моргнуло світло. Потому томограф гостро запищав, кілька разів свиснув і почав стихати, аж поки не замовк. Встановилася тиша, наче в могильному склепі.

Лікарі бігом рвонули до