Читати книгу - "Вічне життя Смерті, Лю Цисінь"

Знадвору долинала какофонія звуків, і уважно прислухавшись, можна було розрізнити два їх джерела, які неможливо сплутати.

Деякі з них линули з-за меж міста: Мегмед ІІ призначив на завтрашній день генеральний штурм міста й прямо зараз галопував посеред військового табору османів. Він обіцяв своїм військам три дні на розграбовування Константинополя після перемоги — все багатство й жінки міста лишаються на поталу вірним солдатам. Військо вітало радісними вигуками цю обіцянку Султана, а сурмлін­ня труб і бій барабанів додавали гучності цій какофонії. Радісний ґвалт перемішувався з димом та іскрами безлічі багать табору й підіймався вгору, в нічне небо, насувався на Константинополь, огортаючи місто ядучою хвилею смерті.

Звуки, що линули з міста, натомість були сумними й похмурими. Усе населення спочатку взяло участь у хресній ході на чолі з Константинопольським патріархом, а тепер збиралося у Святій Софії заради останньої заупокійної меси. Подібного видовища раніше не бачили в усьому християнському світі: під урочисті святі співи у тьмяному мерехтінні свічок у Соборі зібралися разом Басилевс, патріарх і вище духовенство, православні християни й католики з Італії, важкоозброєні солдати гар­нізону, купці й моряки з Венеції та Генуї, безліч простих громадян. Усі разом предстали перед Богом, готуючись до останньої кривавої битви в житті кожного.

Сфрандзі знав, що чекати вже нічого. Або Єлена лише спритна маніпуляторка та брехуха й жодною магією не володіла від початку — і це не найгірший сценарій; або справи куди більш кепські: вона таки знається на магії, побувала в лігві ворога й повернулася перевербованою з новим завданням від османів.

Зрештою, що їй може дати вмираюча Візантія, яка от-от розлетиться на друзки? Обіцяну святість отримати буде ой як непросто: ані Православна, ані Католицька церкви не погодяться приєднати до лику святих і канонізувати повію, та ще й чаклунку. Швидше за все, вона повернулася з новими завданнями і цілями: Імператор та його конфідент. Місто добре засвоїло урок із Орбаном[5].

Сфрандзі виразно глянув на шпика, й той, не вагаючись, витягнув меч і проштрикнув груди Єлени. Лезо меча, вийшовши зі спини, застрягло в щілинах між цеглинами стіни. Шпик спробував витягнути меча, але Єлена заважала це зробити, вхопившись за руків’я. Він не хотів торкатися її рук, тож просто відпустив меч. Сфрандзі та його люди пішли.

Єлена не видала ані звуку. Зрештою, її голова повільно похилилася на бік, довкола волосся зникло срібне гало від місячного сяйва, й вежа занурилася в майже цілковиту темряву. Лише на підлозі все ще висвічувався Місяцем невеликий квадрат, упоперек якого звивалися тонка цівка крові, немов чорна змія.

Тієї миті, коли Сфрандзі виходив із дверей мінарета, усі звуки — як з-за меж міста, так і міські — змовкли. Східна Римська імперія тишею зустрічала останній світанок своєї історії. Мовчання знаменувало початок вирішальної битви на стику суші й моря між Європою та Азією.

На другому поверсі мінарета пришпилена до стіни мечем чаклунка розпрощалася з життям. Імовірно, вона єдина за всю історію людства зналася на справжній магії. На жаль, за десять годин до цього коротка епоха магії пішла в небуття.

Вона почалася о четвертій пополудні третього дня п’ятого місяця 1453 року, коли багатовимірні частинки вперше досягли Землі, й завершилася за три години до півночі 28-го дня п’ятого місяця 1453 року, коли частинки остаточно залишили Землю. Епоха тривала 25 днів і п’ять годин. Після цього світ повернувся до звичного стану речей.

Увечері 29-го дня Константинополь пав.

Коли кривава бійня того трагічного дня наближалася до неминучого кінця, Костянтин ХІ, спостерігаючи невмолимі хвилі атак османських військ, голосно закричав:

— Місто пало, але я все ще живий!

Потім, скинувши пурпурову імператорську мантію, оголив меч і простягнув у напрямку ворогів. Його срібні обладунки нагадували невеликий шматочок фольги, кинутої у вирву темно-червоних припливних хвиль. За мить він потонув без сліду й зник назавжди.

Розуміння історичного значення падіння Константинополя з’явилося лише через значний проміжок часу. Першою думкою, яка спала багатьом, було усвідомлення того факту, що Римська імперія, зрештою, остаточно припинила своє існування. Візантія, всотавши в себе всі здобутки й успіхи Риму, змогла подовжити життя Імперії ще на тисячу років. І хоча її існування супроводжували показні велич, помпезність і пишноти, врешті-решт, і вона випарувалася, як плями від води під палючим сонцем.

Колись давні римляни полюбляли ніжитися в розкішних лазнях-палацах, насвистуючи улюблені мелодії. Вони гадали, що Імперія подібна до цільного шматка граніту, з якого видовбані їхні ванни, — вічна й неподільна.

Тепер люди знають, що жодне свято не триває вічно. Усе має свій кінець.

Рік 1-й Епохи кризи. Опція життя

Ян Дун прагнула себе врятувати, проте розуміла, що надія примарна.

Вона стояла на балконі останнього поверху Центру управління прискорювача частинок. З цієї висоти всю 20-кілометрову окружність прискорювача було видно мов на долоні. На відміну від звичайної практики розміщення колайдерів під поверхнею землі, тор цього прискорювача був поміщений у бетонну трубу, прокладену зовні. Споруда у світлі призахідного сонця мала вигляд величезної крапки[6].

Кінець чого вона віщує? Сподіваюся, лише фізики.

Раніше буття Ян Дун мало чіткий стрижень: хоча життя й світ довкола можуть набувати почварного вигляду, на макро- й мікрорівнях усе гармонізоване й досконале. Зрештою, наш повсякденний світ — лише каламутна піна, що увінчує ідеальні хвилі глибокого океану реальності. Але тепер з’ясувалося, що насправді цей світ і є уособленням прекрасного; натомість мікросвіти, які охоплює він, і макросвіти, що охоплюють його, були значно хаотичнішими й потворнішими на вигляд, ніж наша оболонка.

Жахаюче знання.

Насправді вона могла б прожити без усього цього, зректися кар’єри вченої-фізика. Обрати галузь, що не має нічого спільного з теоретичною фізикою, одружитися, завести дітей і зажити тихим, сумирним життям, як і більшість людей. Проте назвати повноцінним життя, в якому половина тебе відмерла, буде важко.

Але тут ідеться про її матір. Ян Дун якось випадково виявила в комп’ютері матері деякі повідомлення, зашифровані програмою з неочікувано високим рівнем захищеності. Це її неабияк зацікавило.

Як і більшість літніх людей, мати Ян Дун була не надто обізнана з комп’ютерними технологіями, тож вона не використовувала спеціальної програми-шредера для знищення розкодованих повідомлень, а просто стирала файли. Вона й гадки не мала, що інформацію можна було б легко відновити навіть після повного форматування жорсткого диска.

І Ян Дун уперше у своєму житті приховала щось від матері: вона відновила частину видаленої інформації й документів. Обсяг виявився надзвичайно великим, і на ознайомлення пішло кілька днів, проте тепер Ян Дун знала все: ретельно приховані секрети матері й факт існування Трисоляриса.

Приголомшена цією звісткою, Ян Дун не могла повірити, що її мати, з якою вона прожила під одним дахом усе своє життя, виявилася геть іншою, незбагненною людиною, в існування якої в цьому світі повірити було неможливо. Ян Дун ніколи не наважилася б запитати матір про це, бо тоді рідна людина повністю й незворотно перетворилася б на щось інше, чуже й незнайоме. Але, попри наявність цієї страшної таємниці, Ян Дун вважала за ліпше робити вигляд, що нічого не сталося, що її мати — все ще та людина, яку вона знала. Тож життя триватиме, хоча й тут лишиться хіба що його половина.