Читати книгу - "Наші дракони вбивають нас"

– Замовкни, і так не має сил! Хто ти така?! Годі мене мучити! Дожилась говорю сама з собою!»

Дорогою до школи Тереза, захоплена жвавою дискусією зі своєю підсвідомістю/другим я/чи як там називається той голос у середині, який виникає нізвідки, коли нам потрібна порада, і так само у нікуди зникає, навіть не помітила, як до неї підійшла Олеся.

– Я кричала на всю вулицю, аби докликатися тебе, ти наче навмисне не чула. Фуух, ледве наздогнала.

– Вибач – не чула.

– Ну що, як ти? Чесно кажучи вигляд у тебе, хоч дітей лякай… Подруго, пора повертатися до життя!

– Я просто не виспалась… Чесно…

– Ти пам’ятаєш, що дедлайн конкурсу, який ти виграєш, через тиждень? Коли зніматимемо відео? – з ентузіазмом запитала Олеся. По всьому було зрозуміло: не діставши свого дівчина просто так не відступить.

– Я передумала брати участь

– Ти помиляєшся, це такий шанс для тебе і я не дозволю тобі його проґавити через твою дурість.

– Я не хочу… Тебе це не має так переймати.

– У тебе є три дні аби відрепетирувати танець, у суботу ми знімаємо. Зустрінемося о третій на Відьминій Горі. Якщо не прийдеш – ніколи з тобою не говоритиму більше.

Олеся поправила волосся трішки довше плечей кольору сонячних зайчиків, яке постійно норовило заслонити їй очі, і рішучим кроком попрямувала до ліцею. Тереза і Олеся з дитинства були разом, як справжні сестри. Жодна з них не згадає, як вони познайомились, але обидві впевнені, що це надовго. Виросли у одному дворі. Разом пішли до дитсадка. Потім до школи. Разом вони ходили на уроки, разом були у школі, разом йшли до школи, розлучившись удень: Тереза йшла на заняття з танців, а Олеся на драму, вони разом гуляли ввечері. Їх світ був рожевим та безхмарним. У нього вони з радістю пускали гостей – однокласників, сусідських дітей, та ніхто не затримувався там надовго. Час йшов, змінювались пейзажі, люди приїжджали і виїжджали, лише їхня дружба була незмінною. Нічого у їхньому маленькому озері не віщувало шторму. Та ось один осінній вечір змінив те, що, здавалося, буде статичним вічність. Дівчата, як завжди, зустрілися увечері в дворі.

– Привіт, Олесю! – радісно загукала Тереза і побігла до подруги по жовтому листю.

– Привіт… – пробурмотіла Олеся.

– У мене є м’яч, пограємо у баскетбол?

– Терезо…

– Що…? – здивовано глянула та на подругу.

Олеся випустила м’яча, що їй кинула Тереза, та заплакала, наче всередині неї лютувала холодна літня гроза з гучними розкатами грому та вогняними блискавицями, а це всього лише дощ тік по її щокам. Олеся, на відміну, від інших дітей ніколи не плакала. Незважаючи на голосний дитячий сміх, яким повсякчас зрошувала будні, дивилася на усіх вдумливими дорослими очима. Тереза дитячими ручками міцно обняла цей маленький водопад з кісками.

– Якщо хочеш можемо пограти у щось інше… – запропонувала, розуміючи, що справа далеко не у цьому.

– Тато отримав нову роботу, і ми переїзжаємо на інший кінець міста. Я ходитиму в нову школу…

Того вечора, у дванадцять років, уперше вони помітили, що стіни їхнього маленького вакуумного остова почали вкриватись тріщинами, як весняний лід, по якому вони так любили бігати. І хоча вони надалі проводили безліч часу разом, вони вже назавжди покинули той безтурботний острів дитинства.

Ті, хто вважають, що Дракони це триголові велетні з крилами – брешуть. Так, вони можуть набувати і такої подоби, але насправді нічим не відрізняються від людей. Як і люди вони лише енергія, фізичні обриси якої залежать від кута зору та від думки про них того, хто дивиться. Хіба ж бо люди всі такі прекрасні, якими здаються на перший погляд? Хіба насправді всі вони не пристосуванці та лицеміри? Хтось у більшій мірі, хтось у меншій, але тенденція є беззаперечною