Читати книгу - "За межі мовчазної планети. Переландра"

Монотонний голос і обмежений словниковий запас не дозволяли жінці як слід висловити свої почуття, однак Ренсом стояв поруч і бачив, що вона тремтить і ось-ось заплаче. Йому спало на гадку, що варто дорогою зазирнути до того таємничого професора і нагадати, що хлопця чекають вдома, а ще за якусь мить подумалось, що, опинившись у господі, серед людей свого кола, можна було б і погодитися на пропозицію зостатися у них на ніч. Так чи йнак, а в уяві у нього постала така яскрава картина відвідин «Узгір’я», що справу було фактично вирішено. Ренсом поквапився повідомити жінці про свій задум.

— Бігме, сер, не знаю, як вам і дякувати, — зраділа вона. — Але ви вже, якщо ваша ласка, виведіть його за браму і простежте, щоб він пішов додому. Той професор таки нагнав йому страху, сер, і він навряд чи й піде, якщо тільки професор йому сам не звелить.

Ренсом запевнив жінку, що все так і зробить, та попрощався. За її словами, «Узгір’я» знаходилося ліворуч від дороги за п’ять хвилин ходу.

За розмовою він не зауважив, як заклякли у нього суглоби, тож перші кроки далися йому трохи важко. Лівобіч від дороги не було ані вогника — лишень рівне поле та якась темна маса, що спочатку видалася Ренсомові невеликим гаєм. Минуло, здавалося, більше п’яти хвилин, поки він дістався туди і з’ясував, що помилявся. Гаю тут не було. Дерева, що шуміли вгорі, росли неширокою смугою, бо поміж ними прозирало небо; від дороги їх відокремлював густий живопліт, у якому виднілася біла брама. Безперечно, це й було «Узгір’я», а за деревами ховався сад і будинок. Ренсом поторсав браму, проте вона не піддалася. На якусь хвилину тиша і щораз густіша темрява, здавалося, розвіяли його рішучість, і він, попри втому, мало не подався далі дорогою до Стерка, проте вчасно згадав про обіцянку, яку дав жінці. За великого бажання через живопліт можна було продертися, проте власне таким бажанням він і не горів. Яким же телепнем він виглядатиме, коли наткнеться там на якогось дивака-пенсіонера — кому ж іще спаде на думку тримати в цій місцині браму на замку — і стане розповідати тому дурнувату історію про матір-істеричку, яка заливається слізьми, бо її придуркуватий синочок на півгодини затримався на роботі! Проте хочеш чи ні, а обіцянки треба виконувати, й оскільки проповзти через живопліт із наплічником на спині ледве чи було можливо, Ренсом зняв його з плечей і перекинув через браму. До цієї миті він іще вагався, аж раптом збагнув, що вибору вже немає і шлях до відступу цілковито відрізано: тепер рад-не-рад таки доведеться пробратися до саду хоч би лишень для того, аби забрати свого наплічника. Страшенно сердитий і на жінку з придорожньої хатини, і на себе, він опустився на землю і почав навкарачки пролазити через живопліт.

Виявилося, що зробити це не так уже й просто, і тільки через кілька хвилин Ренсомові, який ще й добряче подряпався та попікся кропивою, вдалося звестися на ноги в імлистій темряві за живоплотом. Ледь не навпомацки діставшись до брами, він підібрав свій наплічник і врешті-решт розглянувся навколо. Тут було світліше, ніж під деревами, тож він легко розгледів під’їзну дорогу, що вела до великого кам’яного будинку, перед яким лежала запущена, неохайна галявина. За кільканадцять кроків попереду дорога розгалужувалася: права гілка плавним закрутом підходила до парадних дверей, ліва ж ішла прямо і вела, безперечно, до господарських будівель за домом. Кидалися у вічі глибокі колії, тепер залиті водою; виглядало на те, що тут проїхала не одна важка вантажівка. Натомість доріжка праворуч, якою Ренсом і вирушив до дверей, поросла мохом. У жодному вікні в цілому будинку не світилося: деякі вікна були закриті віконницями, деякі зяяли чорнотою без віконниць чи штор, проте і ті, й інші здавалися однаково мертвими і аж ніяк не гостинними. Про те, що тут усе ж хтось є, свідчив тільки стовп густого диму, який піднімався звідкілясь з-за будинку і наводив на думку радше про фабричний комин або принаймні про якусь пральню, аніж про кухонну піч. Словом, якоїсь хвилини цілком вистачало, аби переконатися, що «Узгір’я» — це аж ніяк не те місце, де незнайомцеві можуть запропонувати залишитися наніч, і Ренсом, звісно, вже повернувся б назад на дорогу, якби так необачно не зв’язав собі рук обіцянкою.

Трьома східцями він піднявся до ґанку і подзвонив; не дочекавшись відповіді, подзвонив іще раз, а тоді втомлено присів на дерев’яну лавку, що стояла під ґанком. Просидів він там так довго, що піт, який зросив було йому обличчя, майже висох, а плечима став пробігати легенький холодок, хоч ніч була тепла і зоряна. Ренсом почувався тепер дуже змореним і, либонь, саме тому ніяк не міг підвестися і подзвонити у двері втретє. Поза тим, мирна тиша, що панувала в саду, краса літнього неба та совине пугукання, яке вряди-годи чулося десь неподалік, — все це навіювало на нього дрімотливий спокій. Він і справді ледь не поринув у напівсон, коли раптом якийсь шум змусив його розплющити очі. До нього долинуло щось наче тупотіння та човгання — подібні звуки можна почути на майданчику для регбі, коли між командами відбувається особливо запекла сутичка. Рейсом схопився на ноги. Гамір наростав: десь неподалік люди у важких черевиках чи то билися, чи боролися, чи грали у якусь гру. Тепер стало чутно і крики. Щоправда, розібрати слів було неможливо, проте ясно чулися різкі, сердиті окрики захеканих чоловіків. Найменше за все на світі Ренсомові хотілося встряти у якусь темну історію, але він відчував, що мусить з’ясувати, у чому тут річ. І саме в цю мить почувся пронизливий крик:

— Відпустіть мене! Відпустіть! — І за секунду знову: — Я туди не піду! Відпустіть мене додому!

Випустивши з рук наплічник, Ренсом збіг донизу ґанковими східцями і бігом кинувся за будинок, скількимога напружуючи свої задерев’янілі і натомлені за день ноги. Помережані каламутними калюжами колії привели його до якоїсь подоби заднього обійстя, де, втім, стояло аж надто багато будівель. Краєм ока він побачив високий комин, низькі двері, освітлені зсередини червонявими відблисками вогню і якусь темну сферу, таку велетенську, що вона аж заступала зірки; її він спершу прийняв за