Читати книгу - "Воїн-1. Незвідані світи, Олег Говда"

Але, оскільки двері таки не просто вкрали, а замінили, сподіватимемося, що й будинок усередині не розорили остаточно.

Даремно сподівався. Дощата підлога була знищена, як клас чи вид. До єдиної дощечки та лаги. Причому, злодії не лише забрали матеріал, а й ретельно прибрали за собою. Мабуть, замітали сліди. Світло я навіть не намагався включати, тутешні збирачі податків від РЕМ за користування електроенергією давно вже обрізали дроти. При цьому, абсолютно не вникаючи в ситуацію, що в нежитловому будинку лічильнику, як правило, не властиво крутитися. Дбайливці, бляха… Краще б радіоточку зняли. «Колгоспника» ніхто не слухає з моменту остаточного відходу в інший світ колективних господарств. А стовпи з проводами й досі по всьому селі стирчать і направлення на райцентр вказують.

Огарок свічки знайшовся на звичному місці, за грубкою, біля заслінки. Ну, а солдат без сірників, що півень без яєчок.

Крихітний вогник старанно спробував розсунути темряву по кутках кімнати.

Ага, меблі, непрохані дизайнери теж змінили…

Замість лакованої шафи, м'якого дивана, затишного крісла, тахти, розсувного обіднього столу і десятка різних стільців, завезених сюди в міру оновлення міських апартаментів, у кімнаті ближче до грубки, стояла неширока лежанка, що нагадувала нари на гауптвахті. Біля дверей — містка, з кутими кутами, скриня. Стіл теж більше скидався на споруду, що зводиться у дворах, для спільного забивання «козла». А стільці, хоч і старі, але ще міцні й не облізлі (раніше меблі робили на віки, а не в данину миттєвої моди) змінили дві лави. Одна — трохи довша, на кшталт садової чи цвинтарної, зі спинкою — примостилася під стіною між вікнами. А друга — на три посадкові місця, і без билець, була присунута до столу. Завершували гарнітур навісні полиці, на яких сиротливо тулилася пара глиняних мисок та великих, як пивні келихи, горнят. Загалом і в цілому — хата-музей. Реконструкція побуту окремо взятого та дуже середньовічного селянства.

З глузду збожеволіти. Чи я щось пропустив, а батьки не вважали за потрібне повідомити мене?

Це відкриття слід було перекурити.

Сівши прямо на порозі, обличчям на вулицю, з цигаркою в руці, я задумався.

Власне, нічого страшного не сталося. Можливо, навіть на краще. У нежитловому і неопалюваному будинку, за стільки років, без нагляду, і оббивка на меблях згнила б від вогкості, і миші все дерево на потерть виточили, заповнивши будинок набагато менш привабливими відходами життєдіяльності. А так — порожньо, зате сухо та чисто. Я б навіть сказав, прибрано.

І взагалі — речі тлін, пам'ять важливіша. А її жодними перестановками не витравити. До того ж, у побуті я невибагливий, та й кукувати мені тут зовсім трохи. Тільки перечекати поки предки з півдня повернуться. Вдень — риболовля, гриби та інший моціон, рекомендований на заслуженому відпочинку, а коротку літню ніч можна і на нарах перекантуватися. Тьху-тьху-тьху, щоб не накликати. Позичу у сусідів пару оберемків соломи. Краще, ніж в «Асторії», влаштуюся. І взагалі треба завтра по селу пройтися. Я тут виріс. Може, й не доведеться з приводу харчування та ночівлі турбуватися. Як там у Вінні-Пуха? «Хто ходить у гості вранці…»

Пізніше, може, й справді до пана зі споконвічно слов’янським позивним «Фревардін», у гості навідаюся? Якщо вони справді десь неподалік табір розбили. За умови, що їхня компанія мені все ж таки не привиділася. Якщо чесно, не хотілося б… особливо, згадуючи ТТХ одного усміхненого, білявого та курносенького виробу. А з іншого боку — звідки глюки? Окрім пива та пепсі я нічого не приймав… Навіть пачка анальгіну, дбайливо сунута медсестричкою в кишеню на дорогу, досі незаймана лежить.

Тьху, знайшов, чим мізки забивати. Ніч, он яка. Тиха, славна…

Я звів очі до зірок і обмер. Потім уважно глянув на пачку цигарок, понюхав димок. Та ні, все нормально. Але недопалок про всяк випадок викинув. Ясний пень, ніхто навмисне наркоту мені в тютюн підмішувати не стане — занадто дороге задоволення для жарту, але як тоді пояснити неподобство, що твориться не тільки на землі, а й на небесах?

Пам'ятаю, в дитинстві я питав у бабусі: що означають плями на Місяці. І вона мені пояснила, що це Господь зробив на Місяці малюнок для настанови людству. Щоб люди ніколи не забували про скоєний колись давно, страшний гріх братовбивства. Тому що якщо придивитися уважніше, то в розмитих силуетах можна розглянути Каїна, що несе на вилах Авеля.

Але те, що я бачив на білому млинці, зараз найбільше нагадувало ялинку. Точніше: трикутник, що стоїть основою на вершині іншого трикутника. У принципі, якщо взяти до уваги, як люди ставляться до повчального божественного живопису і скільки з тих, біблійних часів брати відправили у кращий світ інших братів, сестер та інших родичів, не дивно, що Творець вирішив змінити шпалери на робочому столі. Заодно істотно зменшивши Місяць у розмірах.

Це я б ще зміг прийняти. Набагато більше мене зацікавило інше питання: коли і де Місяць встиг обзавестися супутником? Таким великим золотистим яблуком, що ковзало зараз зверху вниз і трохи навскоси по її блідому лику.

— Владиславе, це ти?.. — густим і трохи хриплуватим басом поцікавилася темрява, що доволі згустилася, відволікаючи мене від вивчення небесних перверсій.

Голос був зовсім незнайомий і звучав якось неприродньо. Так іноді траплялося у старих фільмах, записаних ще на аналогових носіях. Коли, при монтажі, нову звукову доріжку із синхронним перекладом записували поверх оригінального тексту, не знайшовши часу, як слід затерти старе звучання. І якщо прислухатися, то за гугнявим бубнінням перекладача, можна було розібрати автентичний голос актора, який розмовляє чужоземною мовою. Згоден, дивна ситуація. Проте приводу зрікатися власного імені не бачив.