Читати книгу - "Не кохай мене , Ольга Джокер"

***
Я не хочу розмовляти на тему своєї травми. Вона неприємна, болюча і зачіпає мене за живе. Якого біса мама та Яр її обговорюють?

Насилу згадую той жахливий день, коли під час матчу я потяглася за м'ячем, щоб завдати удару зліва, але невдало підвернула ногу і зламала одночасно велику і малу гомілкову кістку ноги. Хрускіт стояв на весь зал! Мій світ згас. Моє життя втратило всякий сенс. У мене була можливість виграти той безглуздий матч!

Невже Яр справді думає, що мені легко ось так сидіти перед ним і обговорювати, яким чином я стала калікою і які у мене перспективи?

Я нервово мну поділ сукні і заходжуся злістю, поки мати продовжує розмову з Жаровим. Мені хочеться накричати на всіх присутніх і втекти в кімнату! Упс, виправлення. Не втекти, а кульгаючи піти!

- Лікар сказав, що на повне відновлення та повернення у спорт є не більше п'яти відсотків. Що таке п'ять проти дев'яносто п'яти, правда?

Кидаю короткий погляд на Яра. Я встигла вивчити його як облупленого. Коли густі чорні брови зведені до перенісся, коли ніздрі широко роздуваються, це означає, що він докорінно не згоден зі співрозмовником.

Адже ми знайомі більше десяти років. Ну, якщо вже точно, то тринадцять. Мати розлучилася з батьком і перевезла мене, бабусю та старшого брата в інший район міста. Переїзди – наше все. Нова школа, нові знайомства. Я тоді не зовсім ладнала з однолітками, тому всюди тягалася за Владом. Він був добрим і не проганяв мене. Так, я часто йому заважала і робила капості! Але він, будучи старшим, завжди поблажливо до мене ставився і оберігав від усіх негараздів.

Влад одразу ж потоваришував із Ярославом. Вони були нерозлейвода! Школа, гуртки, дискотеки, посиденьки з гітарою у дворі. Вперше побачивши кращого друга свого брата, я буквально попливла! Несправедливо бути настільки вродливим. Настільки досконалим зовні та фізично складеним. Звичайно ж, не було жодних варіантів на те, що Яр зверне хоч якусь увагу на дрібне дівчисько, але мріяти про нього я не припиняла. До певного часу.

- Тренер Софії тривалий час наполягав на реабілітації. Він завжди у неї вірив. Можливо навіть трохи більше, ніж я, — продовжує розмову мама. — Але це вперте дівчисько хіба вмовиш?

Я дую губи і опускаю погляд. Коли тобі говорять про мізерний шанс, то опускаються руки. Що, якщо це безглуздо? Що, якщо нічого не вийде, а я вже повірю в цей примарний шанс і вчіплюсь у нього як у рятувальний жилет?

- Ярославе, покласти вам салат? - Раптом вклинюється в розмову Галя.

- Дякую, я не голодний, — одразу ж відповідає Жаров.

- Ви спробуйте! Тут тунець, селера, огірок і рубана зелень. Дуже корисно! Я сама готувала!

Що!?

Переводжу погляд на зведену сестру і міцно зчіплю щелепи. Вона зараз заграє? Правда чи що? Очі горять, спина пряма, а виріз декольте ледь не дістає пупка.

Взагалі-то салатом я займалася! Галя, можливо, лише посолила його і додала масло і лимонний сік.

- Дякую за вечерю, — вимовляю, різко вставши з місця. – Я до себе.

Присутні дивно на мене косяться, бо моя тарілка кришталево чиста. Я нічого не їла і навіть не планувала. Я не хотіла сюди йти. Мене просто змусили!

На повну силу наступаючи на ногу, щоб приховати таку вже явну кульгавість, я виходжу з вітальні. Чую мамин шепіт, напевно звернений до вітчима. Чую бурмотіння Галі та слова захисту від бабусі. Хоч хтось у цьому будинку на моїй стороні.

Зачинившись у себе в кімнаті, дістаю книгу та відкриваю потрібну сторінку, яку я загнула, щоб не втратити. Літери перед очима пливуть, текст вислизає. Зосередитись на кровожерливих монстрах не виходить, як не намагаюся. У голові така каша, що я відкладаю книгу і прямую у душ. Стоячи під холодними струменями води трохи приходжу до тями. Ну і чого я так сильно розізлилася? Подумаєш, Галя навісила на себе всі ордени. Подумаєш, обговорювали мою поразку.

Простіше треба до всього ставитись, Соня!

Замотавшись у теплий халат, виходжу з ванної кімнати і пробираюся до себе в кімнату. На годиннику майже десята вечора. Цікаво, чи довго триватиме застілля? Ярославу, мабуть, час рухатися додому або куди він там прямував.

- Галю, Галочку, — долинає з-за дверей голос мами. - Допоможеш застелити ліжко в гостьовій кімнаті?

- Звісно!

Я спираюсь спиною об стіну і шумно видихаю. Боже мій. Ні, ні. Будь ласка, тільки не це! Невже гість вирішив залишитись на ніч?