Читати книгу - "Подаруй мені себе, Ксенія Демиденко"

— То вже як захочеш, такий тюнінг і зробиш. Це мій тобі подарунок на вісімнадцятиріччя, - до мене навіть не зразу дійшло, що він сказав.  Кинулася обіймати, цілувати, дякувати. А потім гепнулася на водійське сидіння – яке ж воно було зручне!

— Звідки ти дізнався, що я хочу машину? І саме таку? – спитала, коли спав градус ейфорії, повернувся дар зв’язно говорити, а не ойкати, айкати й розтягувати дурнувате «вау-у-у!».

— Сів, подумав, чого б я хотів у вісімнадцять років? Перше, що спало на думку, - тачка! Автомобіль – це не розкіш, а засіб пересування! Не я сказав, Ільф і Петров! Логіка – мощна штука!

— Зелений колір? Електрокар? А це звідки? Телепатія? – діставала допитом.

— У соцмережах менше про себе розповідати треба! Усі користувачі Фейсбуку  в курсі, що ти хочеш тачку на електриці зеленого кольору. До речі, посиділа за кермом – і вилазь. Допоки права не отримаєш, будеш їздити як пасажир. Відчуваю, мені за цю машину твій батя й так мозок вигризе. Десертною ложечкою.

Я навіть не стала сперечатися, бо неодноразово піднімала питання «Хочу машину!», але тато був проти. І справа була не в грошах, бо він мав успішну будівельну фірму, що приносила серйозні прибутки. Просто мама загинула в автомобільній аварії, тому тато машини сприймав як суцільне зло.