Читати книгу - "Ти — мої крила, Вікторія Франко"

Мілена

— Алло, тату. Ти зайнятий? — мені не хотілося турбувати батька на роботі, але без його допомоги я точно не впораюся.

— Ти ж знаєш, Мілено, що для тебе я завжди знайду хвилину.

— У мене зламалася машина, — відразу перейшла до справи, щоб не обтяжувати його зайвою балаканиною.

— Он як?! — тато щиро здивувався від цієї новини, адже моя автівка була майже нова. Він подарував мені її лише півроку тому. — І що ж  в ній встигло зламатися?

— Не знаю, — я уявлення не мала, що сталося. — Вона просто заглохла посеред дороги і не заводиться.

— Гаразд. Я вже виїжджаю до тебе, — тато попросив скинути йому мою геолокацію і запевнив, що скоро буде. — Не хвилюйся, доню. Я зараз приїду і ми швидко з усім розберемося.

Іншої відповіді я і не чекала. Батьковий голос звучав дуже  впевнено і я не сумнівалася, що саме так і буде. Не має такої ситуації, яку він не зміг би владнати. Так було, скільки себе пам’ятаю і сподіваюся, так буде завжди.

Я увімкнула аварійку, щоб показати іншим водіям, що моя машина зламалася, але вони все одно продовжували невдоволено сигналити. Кожен з них вважав своїм обов’язком вказати мені, що моє авто заважає їм проїхати, ніби я могла цьому якось зарадити. Уся ця ситуація тиснула на мене і від безсилля я хотіла провалитися крізь землю. Але, дякувати Богу, батько приїхав максимально швидко. І це означало, що мій жах нарешті закінчився.

— Ти в порядку, Мілено? — оцінивши мій стан, він відразу зрозумів, що я перенервувала.

— Ага, — видихнула з полегшенням.  — Ти приїхав і тепер все добре.

Батько спробував завести двигун, але марно. Машина не реагувала. Через кілька секунд він зробив ще одну спробу, але це лише погіршило ситуацію. На панелі дисплею висвітився код помилки, а з динаміків почали вилітали звуки, що різали слух.

— Що за чортівня?! — тато виглядав спантеличеним та розсердженим. Він ненавидів, коли чогось не розумів. А це був якраз той випадок. 

Батько ще деякий час невдоволено обурювався, а я сиділа поруч тихенько, як мишка. Порадившись зі своїм водієм, що робити, він прийняв рішення затягнути машину до СТО і довірити її професіоналам. З’єднавши обидві машини тросом, він сів за кермо свого авто, а я зайняла пасажирське сидіння поруч з ним. Моєю машиною керував татковий водій, що слідував відразу за нами.

Під’їхавши до автомайстерні, батько відразу пішов домовлятися про ремонт, а я вирішила заглянути до сусідньої кав’ярні. Після пережитого стресу, мені хотілося випити чашечку кави і з'їсти щось солоденьке, щоб хоч трохи покращити собі настрій.

Насолодившись смаком ароматного напою, я повернулася назад і помітила, що моєї автівки надворі більше не було. А це означало, що її вже встигли затягнути в середину. Мабуть, мені варто було почекати тата в його машині, але я дуже хотіла дізнатися, що ж сталося із моєю красунею. А ще мене цікавило, коли її можна буде забрати з ремонту.

Штовхнувши масивні вхідні двері, я зайшла до СТО і опинилася у невеликій, але просторій кімнаті. Там побачила симпатичну молоду дівчину, яка сиділа за комп’ютером і зосереджено клацала пальчиками по клавіатурі. Помітивши мене, вона відірвалася від свого заняття і привітно посміхнулася.

— Чим можу Вам допомогти? 

— Доброго дня. Я шукаю… — але далі продовжувати не було жодного сенсу, тому що голос батька я впізнала б із тисячі. Почувши, що він розмовляв із кимось в сусідньому приміщенні, я вирішила приєднатися до нього. — Схоже, вже знайшла... 

Дівчина продовжувала посміхатися мені у слід, а я пішла на татків голос. Підійшовши зовсім близько, я помітила поряд з ним двох хлопців. Вони обговорювали можливі причини поломки і домовлялися з батьком про строки ремонту. А вже наступної миті я сильно пожалкувала, що взагалі переступила поріг цієї майстерні. Мені вистачило лише одного погляду до болю знайомих очей, щоб земля пішла з-під ніг і я втратила над собою контроль…

Переді мною стояв Ярослав. Він першим помітив мене і уважно розглядав моє обличчя. Коли наші погляди схрестилися, я  відчула, як моє серце зайшлося в шаленому ритмі, а легені перестали дихати. Ноги ніби приросли до землі, а перед очима все різко попливло. Хлопець не відводив від мене погляду і цей факт лише погіршував ситуацію.

— О, Мілено, добре, що ти прийшла! — не помітивши мого ступору, батько задав мені якесь питання, але я його не чула. Перебуваючи у якомусь дивному стані,  я не розуміла, що зі мною відбувалося і не знала, як із цим боротися. Мене кидало одночасно то в жар, то в холод. І через це, кожну клітинку мого тіла пробивало неконтрольоване тремтіння. —  Мілено, ти чула, що я запитав?

— Ні, — чесно зізналася, насилу відірвавши погляд від Ярослава. — Повтори, будь ласка.

Обернувшись до хлопця спиною, я намагалася прийти до тями, але мені заважало сильне печіння між лопатками. Здавалося, ніби хтось пропалював їх поглядом і я здогадувалася, хто це міг бути. 

— Я запитав, коли ти востаннє заправляла машину?

Мабуть, батько почав про щось здогадуватися, тому що він уважно вдивлявся в моє обличчя і намагався зрозуміти, що зі мною відбувалося.

— Якраз перед тим, як машина заглохла, — насилу виштовхнула із себе відповідь, не впізнаючи власний голос. 

Ноги не слухалися мене і щоб не впасти, я підійшла ближче до батька. Поклавши руку йому на плече, трималася за нього, як за рятівний круг. Він легенько притримав мене за талію однією рукою, а потім стривожено запитав: