Читати книгу - "Врятувати президента, Марчін Цішевський"

Ференцу було легко зрозуміти ці слова. Скоріше, він цікавився їхнім значенням.

- Так.

- Зараз, пане Ференц, – голос дипломата набув принципового відтінку.

- Звичайно ж, пане посол.

- Я чекаю. – І клацання слухавки. Справжній чоловік, без сумніву.

Ференц сховав мобільний телефон.

Він дістав із кишені глушник і обережно накрутив його на ствол. Тип зиркнув на нього. Страху в його погляді не було. Після двох пострілів він впав на підлогу, витягнувши руки вгору. Ференц більше не торкався його. Його нудило. Він вбив бандита, вбивцю, ворога, який би вбив його, не вагаючись жодної хвилини. Але це не змінило того факту, що він через це почував себе дуже погано. Його начальник, полковник Малішевський, стверджував, що є причини для занепокоєння, коли нічого не відчуваєш. Він би хотів саме цього.

Ференц узяв ніж і перевірив, чи немає на підошвах плям крові. Він уважно оглянув це місце. Сам він слідів не залишив. Був у рукавичках. Він щиро сподівався, що Лєна вчинила так само професійно.

Напевно так і було.

Треба було вийти непоміченим, бо присутність на місці розстрілу польського дипломата (в нього, звісно, ​​був відповідний паспорт) господарям міста точно не сподобалася б. Вже через одно те, що на вулиці був залишений дірявий mondeo, у них заболить голова. А росіянин з ГРУ зі слідами тортур на тілі та кулями в черепі (і троє мертвих мужиків нагорі) зовсім розлютить. І породить багато непотрібних і навіть небезпечних питань. Не кажучи вже про те, що Холиченко, його контакт в СБУ, збожеволіє і вже ніколи йому не довірятиме. Нитка довіри, яка вибудовувалася роками, буде безповоротно обірвана.

На сходовій клітці панувала тиша, яку порушував лише випадковий шаркіт поверхом вище. Швидше за все, слідчі оглядали кожен сантиметр приміщення нагорі. Треба було звідси іти. Можливо, він не знайшов би кращої нагоди.

Ференц дістав із кишені ключ і виглянув у коридор. Нікого. Він замкнув двері, а потім повільно, намагаючись не шуміти, спустився на перший поверх. Крізь скло вхідних дверей він побачив двох поліцейських. Вони дивилися в інший бік. Він продовжив шлях вниз. Кількома стрибками спустився сходами підвалу. Пахло вогкістю та старим ганчір’ям. Він не вмикав світло. Через деякий час очі звикли до напівтемряви. Він стояв на порозі довгого цегляного коридору з підвальними сходами обабіч. Коридор закінчувався сталевими воротами, замкненими на засув і замок. Ференц дістав із кишені інший ключ. Навісний замок відчинився з легким клацанням. Засув (змащений три дні тому) здвинувся ще легше. Двері безшумно відчинилися.

Перед ним відкрився підвал сусіднього будинку.

Звісно, ​​машину він залишив на місці. Кам'яниця, яку він покинув, не привернувши нічиєї уваги, була за двадцять п'ять хвилин ходьби від посольства. Достатньо часу, щоб поставити собі кілька запитань.

Наприклад: звідки в ГРУ дізналися про зустріч з джерелом? Москалевич волочив за собою хвоста. А втім, акція отримала найвищий ступінь секретності. Теоретично ніхто в посольстві про неї не знав, ніхто навіть не знав про існування такого, як Москалевич. Вайман вів переговори особисто, і ніхто, крім нього, не знав особи контакту до сьогодні, навіть Ференц, найстарший і найдосвідченіший офіцер установи. У Варшаві було лише двоє поінформованих людей, але вони знали лише джерело, а не дату і місце зустрічі. Тим часом росіяни мали точні відомості про те й інше. Крім того, і на нього, і на Лєну напали. Звідки команда нападників знала про забезпечення?

Дві можливості: перша - операція була стрілкою росіян, спрямованою на ліквідацію всього підрозділу польської розвідки в Києві. Однак той факт, що Москалевич був з ФСБ, а спецназ з ГРУ говорив проти цього варіанту. Ференц міг уявити співпрацю між цими двома агентствами, але повсякденна практика та досвід підказували, що це було вкрай малоймовірно. Кожна організація виступала за різні цілі, часто суперечливі цілям і завданням її конкурентів.

Друга можливість – витік інформації у власних лавах.

Ференц подивився на годинник і пришвидшив крок. Мобільний знову завібрував. Зашифроване повідомлення від Ваймана. Він його двічі уважно прочитав і відразу ж видалив за допомогою спеціального застосування. Після чого безголосно матюкнувся: його попередні передчуття не були помилковими, наставав пекельний день.

Наразі він мав якнайшвидше зв’язатися з керівником департаменту, ризикуючи накликати гнів посла, якому довелося б почати зустріч без жодного представника розвідки, що суперечило процедурі та, звичайно, суперечило вимогам напруженої ситуації. Але Ференц бачив цього чоловіка лише в офіційних випадках, а спілкувався – недовго – двічі. Він звітував перед ним лише формально, як керівникові установи. А так він мав своє начальство, яке ставило йому конкретні завдання.

Свою роботу Ференц виконував без поспіху, систематично, без злетів і падінь.

Стоячи перед досить непривабливою будівлею посольства, він ще не знав, чого чекати. Вулиця була порожня; о 8 ранку це не було надзвичайним видовищем. Він помахав охоронцеві своїм посвідченням. В залі на нього вдарила хвиля тепла, здавалося, ніби регулятори опалення використовувалися, щоб розкрутити їх на максимум. Розвідник розстібнув піджак і швидко збіг на рівень мінус один, супроводжуваний скептичним поглядом охоронця, який, схоже, критикував його запізнення. Кабінет розташовувався під землею, в частині будівлі, яку займали служби, відгороджені броньованими дверима. Теоретично (у що Ференц не до кінця вірив) він був захищений від прослуховування та стеження.

Він увійшов у царство розвідки. Пані Барбара, яку ласкаво називали Тітонькою за її доброзичливе ставлення до світу, помірну схильність до бурчання та приємну, дещо рубенсівську постать, уже була на місці. Пані Бася завжди була пов’язана з фірмою і користувалася повною повагою. Вайман високо цінував її прагматизм і розум і часто неофіційно запитував її думку щодо поточних операцій. Пані Бася працювала секретарем, але її реальна участь у житті закладу виходила далеко за межі цієї скромної і по суті допоміжної функції.

– Доброго ранку, пані Басю, – пробурмотів Ференц.

– Привіт, Людвіку, – привітно привіталася вона. – Кави?

- Можливо пізніше. Я спізнююся до посла, а мені спочатку треба поговорити з полковником.

- Розслабся. Посол не втече.

Він вдячно посміхнувся їй і пішов до своєї кімнати. Він провів магнітну картку через зчитувач, ввів код, відчинив двері, сів за стіл і запустив зашифроване відеоз'єднання. Через п'ятнадцять секунд з'явився Малішевський. У начальника відділу було обвисле довгасте обличчя з помітними слідами втоми.

– Доповідаю, пане полковнику, – сказав Ференц.

– Привіт, Людвіку, – відповів завідувач кафедри. – Проблеми?

Розвідник не питав, звідки той знає. З часом людина, яка займається цією професією, набуває не лише досвіду, а й щось на зразок собачого нюху. Він