Читати книгу - "90 днів до Різдва, Вілла Мерлі"

Світ Мії був каруселлю плутанини, що оберталася занадто швидко, щоб схопити бронзове кільце розуміння. Вона завжди була господаркою своїх бажань, і її кар'єра в маркетингу була свідченням її контролю. Але з тієї ночі в барі, з його лабіринтом сміху та алкоголю, вона відчувала себе покинутою на невідомому морі, тоді як далекі береги Олександра ставали все більш невловимими.

— Життя занадто коротке для «можливо», — прошепотіла вона собі, підписуючи заяву про звільнення, з рукою твердою, попри внутрішнє хвилювання. Рішення викристалізувалося, так раптово, як грім: сьогодні вона ухопиться за кермо.

Магазин велосипедів пахнув гумою і можливостями. Мія вибрала елегантну модель кобальтового синього кольору, як сутінкове небо, під яким вона і Олександр ділилися секретами. Це був колір початку, і вона трималася за нього, як за талісман проти свого занепокоєння.

Зовні її будинку Олександр уже був там, його силует поволі вимальовувався з водійського сидіння, мов міраж. Її серце, мов скажений барабанщик, підганяло її рухатися вперед. — Гей, Олександре! — вигукнула вона, вітаючи його з натягнутою радістю.

Але він був як закрита книга, його увагу полонила рудувата білявка, яка сміялася з чогось, що він прошепотів — секрету, не призначеного для Мії. Олександр не помітив її; його мовчання було мечем, що розсікав її рішучість.

— Схоже, тепер я невидима, — гірко пожартувала Мія, стискаючи руки на кермі велосипеда. Мимовільна думка про безжальну крайню дату на Різдво підштовхнула її: вона поїде на цьому велосипеді, підкорить свій список, житиме.

Велика рівнина була простором зеленої свободи, де небо, здавалось, нахилялося, щоб поцілувати землю. Мія хиталася на велосипеді, все ще прив’язана до невизначеності, коли Олександр з’явився поруч із нею, його військова точність пом’якшена усмішкою.

— Потрібна допомога? — Його голос був як якір.

— Е-е, звісно, — відповіла вона, з ураженою гордістю, але таємно радісним серцем.

— Рівновага — це ключ, — сказав він, коли вони почали рух, його руки ніжно направляли її. Мія хотіла запитати про бар, пірнути в ті води ночі, але страх тримав її губи зімкнутими.

Вони сміялися в русі, аж поки втрата рівноваги не зрадила її, і сила тяжіння не повалила їх обох. Трава пом'якшила їхнє падіння, залишивши їх у клубку кінцівок і веселих вигуків. Очі Олександра світилися над нею, мов сузір'я, якого вона майже могла торкнутися.

— Вибач, — засміялася вона, але її вибачення загубилося у вітрі, коли його губи знайшли її. Це був поцілунок заходу сонця і обіцянок, короткий, але незабутній.

Мія подумала, що нарешті досягла бажаного, інтимного зближення з тим привабливим колишнім військовим, і іскра надії загорілася в її серці. З'явилася можливість для любові до настання останньої дати.

Наступного ранку прокинулося зі звуком валіз. Олександр, несучи багаж, вирушав. Мія дивилася з-за штори, смак його ще залишався на її губах. Карусель зупинилася, і все, що вона могла зробити, це спостерігати, як він віддаляється; кожен його крок був мовчазним відлунням у її раптово порожньому світі.