Читати книгу - "Гордість і упередження і зомбі"

Елізабет зітхнула. Якби ж то вона справді могла стяти Лідії голову. Так і минула подорож до Лонґборна: Лідія невтомно плескала язиком, а Кітті їй помагала, своєчасно вставляючи свої два слова. Елізабет намагалася пропускати все повз вуха, але не могла не зауважити, як часто зринає ім’я Вікгема.

Удома їх зустріли майже ласкаво. Місіс Беннет втішено визнала, що краса Джейн не зів’яла, а за вечерею навіть кілька разів звернулася до Елізабет:

— Я така рада, що ти повернулася, Ліззі.

У їдальні зібралося чимале товариство, бо майже всі Лукаси прийшли зустріти Марію й довідатися новини; розмова перескакувала з теми на тему. Леді Лукас запитала, як ведеться її найстаршій доньці, і Марія запевнила, що та здорова й весела.

«Чи вони всі подуріли? — думала собі Елізабет. — Чи ж ніхто не бачить, що її скосила моровиця?»

Місіс Беннет завзято трудилася: розпитувала у Джейн, яка сиділа трохи далі, все про останню моду, і передавала її слова молодшим сестрам Лукас.

Лідія ж теревенила гучніше, ніж решта осіб за столом, і розповідала про принади міста всім, хто хотів слухати.

— Мері, серденько, — вела вона, — шкода, що ти не поїхала з нами, було так весело! Ми з Кітті відчинили вікна екіпажа й піддражнювали робітників по фермах, які вранці спалювали тіла. У «Джорджі» ми поводилися взірцево і пригостили цих трьох щонайвишуканішим підобідком — а якби з нами була ти, то й тебе почастували б. Але й це ще не все! Я думала, ми всі в карету не вліземо, я так сміялася, що аж за боки бралася. Веселилися всю дорогу! Ми балакали і сміялися так гучно, що зомбі, мабуть, і за десять миль нас чули!

На це Мері понуро відповіла:

— Ти ж знаєш, сестричко, що я теж ціную і люблю такі забави! Вони бентежать кожне дівоче серце. Проте мушу зізнатися, що добрий поєдинок мені миліший.

Утім, Лідія не почула ані слова. Вона рідко слухала когось довше, ніж півхвилини — а свою сестру Мері не слухала взагалі ніколи.

Надвечір Лідія підбурювала решту дівчат прогулятися до Меритона й подивитися, що там діється, однак Елізабет затялася. Вона не хотіла потім чути поголос про те, що дівчата Беннет і півдня не всиділи вдома — одразу побігли біля офіцерів увиватися. Та непокоїло її не тільки це. Вона боялася нової зустрічі з Вікгемом і збиралася роз’юшити йому носа. Її втіху від звістки про те, що солдати невдовзі поїдуть, годі було передати словами. За якісь два тижні вони будуть далеко — й ніщо більше не нагадуватиме їй про його існування.

Проте вже незабаром вона зрозуміла, що подорож до Брайтона, на яку Лідія натякнула в заїзді, раз у раз зринала у розмовах батьків. Елізабет бачила, що батько не збирається поступатися ані на йоту, проте відповіді його були такі ухильні й непевні, що й мати не здавалася.

Розділ 40

ЕЛІЗАБЕТ БІЛЬШЕ НЕ МОГЛА стримуватися. Постановивши щонайретельніше оминати все, що стосувалося сестри, вона наступного ранку переповіла Джейн зміст розмови, яка відбулася між нею та містером Дарсі.

Авжеж, неабиякий подив, який відчула Джейн, про все почувши, доволі скоро поступився місцем теплому почуттю сестринської любові до Елізабет. Їй було прикро, що містер Дарсі освідчився так незграбно й нікого не зміг би таким чином прихилити. Та ще більше їй боліло, що все завершилося поєдинком, у якому полягла камінна полиця містера Коллінза.

— Звісно, дарма він був такий самовпевнений, — визнала вона. — Але сама подумай, яка це велика прикрість — не сумніватися в своєму успіху й дістати відмову!

— Звичайно, — відповіла Елізабет, — мені його шкода від щирого серця, проте він усе одно незабаром від мене відвернувся б. Ти ж не винуватиш мене за те, що я йому відмовила?

— Що ти!

— А за те, що я була такої високої думки про Вікгема?

— Ні — хіба ж правда була не на твоєму боці?

— Ні, і ти в цьому впевнишся, щойно я розповім про події наступного дня.

Далі вона переповіла листа, принаймні ту частину, де йшлося про Джорджа Вікгема, особливо ретельно наголошуючи рядки, що стосувалися його поводження з глухим стайничим і міс Дарсі. І який же то був удар для сердешної Джейн! Вона жила б собі спокійнісінько, вважаючи, що ціле людство не здатне заподіяти комусь стільки кривди, — не кажучи вже про те, що на це все здатна якась одна людина. Виправдання Дарсі бальзамом пролилося на її душу, та навіть воно не розрадило її після такого прикрого відкриття.

Від щирого серця вона намагалася довести, що сталася помилка й одному з них можна повернути добре ім’я, не кидаючи тіні на іншого.

— Так не годиться, — сказала Елізабет. — Обох виправдати не вдасться. Ти мусиш вибрати одного з них і змиритися з тим, що добрий вигляд матиме лише він. На двох у них чеснот не стане — їх там у обох, разом узятих, і на одного порядного чоловіка ледве назбирається. Але ж хто це буде? Останнім часом я схиляюся до того, щоб повірити Дарсі, але ти вирішуй, як знаєш.

Не одразу усмішка повернулася на вуста Джейн.

— Навіть не пам’ятаю, коли мене востаннє щось так вразило, — нарешті сказала вона. — Аж не віриться, що Вікгем на таке здатний! Бідолашний містер Дарсі! Ліззі, серденько, ти тільки уяви, через що він пройшов! Таке розчарування! Та ще й ти була про нього лихої думки! А йому ще й випало відшмагати гувернантку сестри! Яка прикрість. Напевно, ти це теж розумієш.

— Поза сумнівами, та я все ж хотіла б попросити твоєї поради. Чи слід мені розповісти знайомим про істинне лице містера Вікгема?

— Навіщо це страхітливе викриття? — відповіла міс Беннет. — А ти якої думки?

— Нема чого й пробувати. Містер Дарсі не давав мені права це розголошувати. Навпаки, він просив, щоб я тримала в таємниці все, що стосується його сестри, а без цього хто ж мені повірить? Усі такі упереджені проти містера Дарсі, що добра половина мешканців Меритона радше втне собі руку, аніж його похвалить. Я до цього не готова. Вікгем незабаром поїде, а отже, буде байдуже, хто він насправді. Я про це й словом не прохоплюся.

—