Читати книгу - "Місто порожніх. Втеча з Дому дивних дітей"

— Я не розумію, — сказав Єнох. — Вони ж залетіли прямісінько сюди!

Ми всі підійшли поближче, щоб подивитися.

— Еммо! — вигукнув Мілард. — Ану посвіти на плиту гробниці!

У світлі Емминого вогника Мілард прочитав:

Тут лежить сер Крістофер Рен[4]

будівничий цього собору

— Рен! — вигукнула Емма. — Який дивовижний збіг!

— Я не думаю, що це збіг, — сказав Мілард. — Він, напевно, якийсь родич пані Королик. А може, навіть її батько!

— Це дуже цікаво, — сказав Єнох, — але як це допоможе нам знайти її чи її голубів?

— Саме це я й намагаюся розгадати. — Мілард пробурмотів щось собі під ніс, трохи походив туди-сюди, а потім повторив рядок із казки: — «Птахи час від часу літали провідати його в нижніх краях».

Раптом мені здалося, що я чую туркотіння голуба.

— Шш! — Я змусив усіх прислухатись. За кілька секунд звук повторився — тепер він лунав з-поза гробниці. Я обійшов її довкола, став на коліна й саме тоді й помітив маленький отвір у підлозі біля основи гробниці, не більший за кулак — достатній, щоб туди міг пролізти птах.

— Сюди! — покликав я.

— Ого, хай із мене опудало зроблять! — Емма піднесла вогник до отвору. — Може, це і є ті «нижні краї»?

— Але отвір такий маленький, — зауважила Оливка. — Як ми витягнемо звідти птахів?

— Можемо почекати, поки вони вилетять, — запропонував Горацій. І тут упала бомба, та так близько, що в мене потемніло перед очима й зацокотіли зуби.

— У цьому нема потреби! — оголосив Мілард. — Бронвін, будь така ласкава, відчини гробницю сера Рена.

— Ні! — заволала Оливка. — Я не хочу бачити його гнилі старі кістки!

— Не хвилюйся, маленька, Мілард знає, що робить, — запевнила її Бронвін. Потім взялася руками за край гробниці й почала штовхати. Плита повільно, зі скреготом і гуркотом поїхала вбік.

Я очікував, що в ніс ударить запах смерті, але запахло сирістю й старою землею. Ми зібралися навколо гробниці, щоб зазирнути всередину.

— А хай з мене опудало зроблять, — промовила Емма.

Розділ дев’ятий

Замість труни в гробниці виявилася драбина, що вела вниз у пітьму. Ми зазирнули у відкриту могилу.

— Я нізащо туди не полізу! — заявив Горацій. Одначе на цьому місці собор струсонуло трійко бомб, на наші голови посипалися уламки бетону, і зненацька Горацій проштовхався повз мене та вхопився за драбину. — Перепрошую, з дороги, у мене найбільш підходящий одяг, я полізу першим!

Емма вхопила його за рукав.

— У мене світло, тому першою піду я. За мною Джейкоб на той випадок, якщо… там унизу тварюки.

Я мляво всміхнувся, бо від самої думки коліна підігнулися.

— Ти маєш на увазі якихось інших тварюк, крім щурів, холери й усіх тих скажених тролів, які живуть під криптами?

— Не має значення, що там унизу, — похмуро сказав Мілард. — Нам доведеться з цим стикнутися, і крапка.

— Добре, — сказав Єнох. — Але я дуже розраховую на те, що там унизу є пані Королик, бо щурячі укуси гояться повільно.

— А укуси порожняків і поготів. — Емма поставила ногу на драбину.

— Будь обережна, — попередив я. — Я йтиму одразу за тобою.

Вона відсалютувала мені рукою з вогнем.

— Знову в діру. — І вона полізла вниз.

Потім настала моя черга.

— Вам коли-небудь доводилося лізти у відкриту могилу під час бомбардування, — спитав я, — і шкодувати про те, що не лишилися у своєму ліжку?

Єнох копнув мене у черевик.

— Не затримуй людей.

Я взявся за край могили й поставив ногу на драбину. Згадав усі ті приємні нудні заняття, які могли чекати на мене влітку, якби життя повернуло в інший бік. Тенісний табір. Уроки мореплавства. Викладати товар на полиці. А тоді титанічним зусиллям волі змусив себе спускатися.

Драбина вела в тунель. З одного боку він впирався у глуху стіну, а з другого зникав у пітьмі. Повітря було холодне й просякнуте дивним запахом, наче одяг, який залишили гнити у затопленому підвалі. На грубих кам’яних стінах блищали бісерини води й стікали краплі загадкового походження.

Ми з Еммою чекали, коли спустяться інші, і мене поступово пробирав холод. Інші його теж відчували. Коли Бронвін стала на землю, то відчинила валізу й роздала светри з вовни особливих овець, що їх нам подарували у звіринці. Я натягнув свій. Сидів він на мені, наче мішок, рукави були задовгі, а нижній край провисав аж до колін. Зате було тепло.

Валіза Бронвін спорожніла, і вона покинула її коло драбини. Пані Сапсан їхала в неї за пазухою, де вже, можна сказати, звила собі гніздечко. Мілард наполіг на тому, що нестиме «Казки» в руках, попри те, що книга була громіздка й важка. Як він пояснив, будь-якої миті йому може знадобитися в неї зазирнути. Я думав, що вона додавала йому впевненості, а він вважав її книгою заклять, яку вміє читати лише він сам.

Збіговисько диваків.

Я почовгав уперед, щоб вираховувати в темряві порожняків. І цього разу відчув якийсь новий укол болю, дуже слабкий, неначе порожняк з’явився і зник, а я відчував його слід у повітрі. Але говорити про це я не став, щоб не тривожити всіх даремно.

Ми йшли далі. Луна від наших кроків по мокрій цеглі відбивалася од стін і тікала в нескінченність коридору, що тягнувся вперед і лишався позаду. Підкрастися до того, що чекало на нас попереду, не було ні найменшої можливості.

Час від часу в темряві попереду лунало лопотіння крил чи туркіт голуба, і ми трохи прискорювали ходу. У мене було неприємне відчуття, що нас ведуть до якоїсь небезпечної несподіванки. У стіни були вмуровані кам’яні плити, як ті, які ми бачили у крипті, але ці були старіші, написи на них майже стерлися. Потім ми проминули домовину, що стояла на землі. Далі трапилася ціла купа домовин, притулених до стіни, наче викинуті після переїзду коробки.

— Що це за місце? — пошепки спитав Г’ю.

— Цвинтарна комірчина, — відповів йому Єнох. — Коли треба звільнити місце для нових клієнтів, вони викопують старих і заштовхують їх сюди.

— Який кошмарний вхід у контур, — пожалівся я. — Уявіть, проходити тут щоразу, коли треба зайти чи вийти!

— Це не надто відрізняється від нашого тунелю на Кернгольмі, — зауважив Мілард. — Неприємні входи до контурів виконують свою функцію — нормальні стараються їх уникати, тому ми, дивні, володіємо ними безроздільно.

Так розсудливо. Так мудро. А я думав лише: «Тут усюди мертві люди, вони повністю згнили, і кістляві, і мертві, і… о Господи…»

— О-о. — Емма так раптово спинилася, що я налетів на неї, а решта збилися в