Читати книгу - "Останнє бажання"

— Я попереджав, — зареготав дідько, — що загадка нелегка. Нічого не вдієш. Я виграв і залишаюся. А ти забираєшся. Холодно прощаюся з вашою милістю.

— Ще хвилинку, — відьми́н непомітно засунув руку до кишені. — А моя загадка? Чи я не маю права на реванш?

— Ні, — запротестував дідько. — А чого б це? Раптом я не відгадаю? Ти що, за дурня мене маєш?

— Ні, — покрутив головою Геральт. — Маю тебе за злісного, нахабного бевзя. Зараз ми побавимося в нову, зовсім тобі незнайому гру.

— Ха! Все-таки! І що то за гра?

— Гра називається, — повільно промовив відьми́н, — «не роби іншому того, що тобі немило». Очі закривати не обов’язково.

Геральт зігнувся у блискавичному замаху, сталева кулька завбільшки в палець свиснула в повітрі і з тріском врізала дідька просто межи роги. Дивогляд упав навзнак, як блискавкою вражений. Геральт довгим стрибком-рибкою кинувся між тички і вхопив його за волохату ногу. Сільван забекав і забрикався, відьми́н прикрив голову передпліччям, але все одно у вухах йому задзвеніло, бо дідько, попри мізерну статуру, брикався з силою розлюченого мула. Геральт спробував ухопити дриґаючу ратицю, але не встиг. Козлорогий затріпався, замолотив по землі руками й копнув його знову, просто в чоло. Відьми́н вилаявся, відчуваючи, як дідькова нога вислизає йому з пальців. Обидва, розлучившись, покотилися в різні боки, з грюкотом перевертаючи тики і плутаючись у конопляних стеблах.

Дідько зірвався першим і кинувся в наступ, схиливши рогату голову. Але Геральт уже впевнено стояв на ногах і легко ухилився від атаки, вхопив дивогляда за ріг, сильно шарпнув, звалив на землю й притиснув колінами. Дідько забекав і плюнув йому просто в вічі, причому так, що не посоромився б і верблюд з надміром слини. Відьми́н рефлективно відступив, не випускаючи, однак, дідьчих рогів. Сільван, намагаючись дригнути головою, брикнув обома копитами одночасно і, що найдивніше, обома влучив. Геральт грубо вилаявся, але тримав далі. Підхопив дідька з землі, притис до тичок, що вже аж тріщали, і щосили копнув у волохате коліно, після чого схилився та плюнув йому просто у вухо. Дідько завив і заклацав тупими зубами.

— Не роби іншому… — видихнув відьми́н, — … Що тобі немило. Граєм далі?

— Блеблеблееее!!! — дідько булькотів, вив і завзято плював, але Геральт міцно тримав його за роги й хилив голову до землі, завдяки чому плювки влучали у власні дідькові ратиці, що дерли землю і здіймали хмари куряви та хабаззя.

Наступні кілька хвилин пройшли в інтенсивному борюканні, шамотанні та обміні прокляттями й копняками. Геральт якщо й міг з чогось тішитися, то хіба з того, що ніхто його не бачить, бо сцена виглядала воістину дурнувато.

Розгін чергового копняка розірвав обох супротивників і кинув ними врізнобіч, у гущу конопель. Дідько знову випередив відьми́на — зірвався й кинувся навтьоки, помітно кульгаючи. Геральт, тяжко дихаючи й витираючи обличчя, погнався за ним. Обоє передерлися через коноплі, вбігли у хмільник. Відьми́н почув тупання галопуючого коня. Звук, на який чекав.

— Я тут, Горицвіте! — закричав він. — Тут, у хмільнику!

Раптом він побачив груди коня відразу ж перед собою, а наступної миті на нього наїхали. Він відбився від коня, як від скелі, і впав навзнак, від удару об землю йому потемніло в очах. Попри це, зумів відкотитися вбік, за хмелеві тички, уникаючи копит. Спритно зірвався, але тут наїхав на нього інший вершник, знову збивши з ніг. А потім раптом хтось звалився на нього, притиснувши до землі.

А потім був блиск і пронизливий біль у потилиці.

І темрява.

VI

У роті в нього був пісок. Коли спробував його виплюнути, зорієнтувався, що лежить обличчям до землі. Коли спробував ворухнутися, зрозумів, що він зв’язаний. Трохи підняв голову. Почув голоси.

Він лежав на лісовій підстилці, відразу ж біля стовбура сосни. За якісь двадцять кроків від нього стояло кілька розсідланих коней. Через пір’їсте листя папороті він не міг добре їх роздивитися, але одним із цих коней, без сумніву, була Горицвітова каштанка.

— Три мішки кукурудзи, — почув він. — Добре, Торкве. Дуже добре. Впорався.

— Це ще не все, — промовив бекаючий голос, що міг належати тільки дідьку сільвану. — Подивися, Галарре. Наче квасоля, але зовсім біла. І яка велика! А це називається ріпаком. Вони з цього олію товчуть.

Геральт сильно зажмурився і знову розплющив очі. Ні, то був не сон. Дідько і Галарр, ким би той Галарр не був, розмовляли Старшою Мовою, мовою ельфів. Але слова «кукурудза», «квасоля» і «ріпак» вимовляли загальницею.

— А це? Що це? — спитав названий Галарром.

— Насіння льону. Льон, розумієш? Сорочки з нього роблять, з льону. Куди дешевше, ніж шовк, і міцніше. Спосіб обробки, як мені здається, доволі складний, але я розвідаю, що і як.

— Тільки б він у нас прийнявся, той льон, тільки б не знидів, як ріпа, — поскаржився Галарр, далі використовуючи чудернацький суржик. — Постарайся роздобути ще розсади ріпи, Торкве.

— Не бійтеся, — бекнув дідько. — Тут з цим проблем нема, тут все росте, як холера. Роздобуду, що там!

— І ще одне, — сказав Галарр. — Довідайся, врешті, в чому полягає те їхнє трипілля.

Відьми́н обережно підняв голову і спробував нею повернути.

— Геральте, — почув він шепіт. — Отямився?

— Горицвіте… — відшепнув Геральт. — Де ми… Що з нами…

Горицвіт лише тихо застогнав. Із Геральта було досить. Він вилаявся, напружився й перевернувся на бік.

У центрі поляни стояв дідько, як виявляється, власник звучного імені Торкве. Він був зайнятий вантаженням на коней мішків, бесагів та в’юків. У цій роботі йому допомагав худорлявий високий чоловік, який не міг бути ніким іншим, окрім Галарра. Він, почувши рух відьми́на, повернувся. Його волосся було чорним з помітним гранатовим відтінком. Мав гострі риси обличчя, великі, блискучі очі. Та гостро закінчені вуха.

Галарр був ельфом. Ельфом із гір. Чистої крові Aen Seidhe, представником Старшого Народу.

Галарр не був єдиним ельфом у полі зору. На краю поляни сиділо ще шестеро. Один потрошив в’юки Горицвіта, інший бринькав на трубадуровій лютні. Решта, зібравшись довкола розв’язаного мішка, жадібно їли ріпу й сиру моркву.

— Vanadain, Toruviel — промовив Галарр, рухом голови вказуючи на в’язнів. — Vedrai! Enn'le!

Торкве підскочив і замекав.

— Ні, Галарре! Ні! Філавандрель заборонив! Ти забув?

— Ні, не забув, — Галарр перекинув два зв’язані мішки через кінський хребет. — Але треба перевірити, чи вони не послабили мотузки.

— Чого ви від нас хочете? — зойкнув трубадур, коли один із ельфів, притиснувши його коліном до землі, перевіряв вузли. — Чого ви нас зв’язали? Що вам потрібно? Я Горицвіт, пое…

Геральт почув звук удару. Повернувся, викрутив голову.

Ельфійка,