Читати книгу - "Таємниця підземної галереї"

— Доброго ранку, хлопчику!

Розуміючи, що це вже не сон, Агоп мовчки дивився на Аделаїду. В білій сукні з блискітками, в солом’яному капелюшку з широкими полями, вона кліпала блакитними, невинними, як у немовляти, очима.

— Моє шануваннячко, — трохи згодом мовив здивований юнак.

Аделаїда приклала палець до уст, озирнулась навколо, — Агоп зрозумів, що вона має повідомити якусь таємницю.

— Тс-с-с! — зашепотіла жінка. — Якщо ти коли-небудь кохав, то віднеси оцю записку… — І всунула йому в руку аркушик паперу разом з монеткою.

Агопа ніщо вже не могло здивувати. Але, прочитавши адресу, подумав, що ця майже сімдесятилітня пані посилає Павлові любовну записку, і так смішно підняв брови, що Аделаїда почервоніла, наче дівчинка, і швидко закліпала очима.

— Ох, дурненький, — прошепотіла вона. — Як ти міг це подумати?.. Лист від Султани!

“Так би й сказала”, — подумав юнак і встав.

День починався непогано. Не бажаючи сушити собі голову роздумами про те, яку ж роль у цій історії відіграє старенька пані з вулиці Вітру, бродяга сказав:

— Буде зроблено!

— Тільки нікому й слова, хлопчику, — попередила Аделаїда. — В твоїх руках честь жінки! — І подріботіла, час від часу підстрибуючи, як горобець. А тим часом Агоп, вражений фразою, яку він зустрічав у висловлюваннях героїв багатьох відомих йому романів, розгорнув записку і перечитав її.

— Он воно що! — буркнув. Склавши папірець, глянув на монету.

Хлопець поснідав у корчмі і, задоволений, одразу ж приспішив у порт. Але там йому сказали, що Павла вже два дні не було на роботі.

— Навіщо він тобі? — спитав Балабан, підозріло глянувши на бродягу.

— Треба, — коротко відповів Агоп.

— Ану тебе до біса! — обернувся до нього спиною Балабан.

— Ех, ти, — промимрив зневажливо посланець Султани.

Вирішивши, що Павло хворий, він надумав іти до нього додому.

Засунув руки в кишені і, весело посвистуючи, пройшов місто, перемовляючись з продавцями газет, чистильниками та квіткарками. Біля воріт Мунтяну голосно гукнув:

— Гей, ти вдома?

Двері миттю відчинилися, і якийсь худорлявий чоловік з шрамом на правій щоці майже бігцем поспішив до хвіртки.

— Заходь, — гаркнув він і, схопивши хлопця за руку, потяг через двір.

Агоп не опирався. Вступивши в хату, побачив на ліжку Павлову маму, а біля неї — Джіка й Костела. Всі троє злякано глянули на нього.

— Добрий день, — привітався Агоп. На якусь мить завагався, а тоді, посміхаючись, спитав: — Чи не потрібно вам наколоти дров?

— Яких дров? — визвірився на нього чоловік з шрамом. — Чого тобі треба?

Змірявши його з ніг до голови, Агоп протяжно сказав:

— Не сердься, пане… Я шукаю роботи. Дров наколоти, потрусити сажу в димарі…

— Документи! — гаркнув агент.

Та Агопа це не налякало. Він був турецьким підданим, — батьки його, втікаючи од погромів з Анатолії, приїхали до Румунії ще перед першою світовою війною.

— Забирайся геть! — крикнув поліцай. — І більше сюди не приходь, а то поламаю тобі ноги!

“Ти диви, наче отаман Сіле Пішкот…” — меланхолійно подумав Агоп, бо й отаман вантажників так само погрожував йому. Проте хлопець не відповів нічого. Озирнув кімнату і вийшов, засунувши руки в кишені. Хто, хто, а він на відстані впізнає сищиків!.. Та от з Павлом, видно, біда. Мабуть, заарештували.

Хотів піти на вулицю Вітру і сказати, що йому не пощастило передати записки. Потім передумав. Навіщо їх ще турбувати? Може, Павла й не затримали, і він десь ховається…

“Не щастить тобі, дівчино!” — звернувся в думці до Султани. Йому було жаль її, і він пішов навмання, сумно посвистуючи і торохтячи дерев’яними підошвами.

Якби Горе побачив у цей час Агопа, він, певна річ, зрадів би. Його план здійснювався. Коли Аргір повідомив про втечу Павла, Чунту тільки лаявся і проклинав його. А Горе почав шукати якогось виходу. І, перехопивши стурбований погляд Султани, раптом збагнув, що вона може стати найкращою принадою. Він розумів, що Павло вже не прийде ні додому, ні до майстерні, ні до корчми Чунту. А коли дізнається, що Султана перебуває десь в іншому місці, він почне її шукати.

В голові Горе визрів план, йому в руки попадуться обоє, і Павло, і Султана. Він добре знав, що дівчина, потрапивши до Аделаїди в дім, розповість про своє горе, і стара візьметься їй допомагати. Тільки для цього колишній циркачці треба щось набрехати і розчулити її. Основне, щоб обидві думали, ніби він, Горе, нічого не розуміє. Тоді вони якось сповістять Павла. І пташка, яку агенти не знайшли в гнізді, сама залетить у клітку. Горе треба буде тільки повідомити інспектора Джурку, а той уже оточить будинок і спіймає його суперника!..

Та Агоп цього не знав, бо роль його була епізодичною і випадковою. Він дуже здивувався, побачивши Павла на вокзалі, куди навідався до прибуття бухарестського поїзда. Взявся піднести чемодан одному сухорлявому панові, щоб заробити якийсь гріш на вечерю. І раптом помітив попереду Мунтяну з коричневим портфелем під пахвою. Тоді Агоп поклав чемодан на тротуар і глухо простогнав:

— Гей, пане! Я більше не можу…

— Чого ж ти берешся, коли хворий? — вилаяв його пасажир. — Така твоя поміч…

І махнув рукою візникові. Той враз підхопився з козлів, узяв чемодан, допоміг чоловікові сісти і ляснув батогом.

Агоп, наче нічого й не сталося, пішов за юнаком. Щоб Павло його відразу не помітив, хлопець не поспішав і тільки хвилин через п’ятнадцять наздогнав його. Почувши торохтіння дерев’яних підошов, Мунтяну повернув голову і сердито спитав:

— Чого тобі?

Згадав, що так і не зібрався розвідати щось про Аго-па. І от він знову з’являється на його шляху, та ще й у такий небажаний час.

— І навіщо ця крадіжка?.. — спитав Агоп. — Тобі воно потрібне?