Читати книгу - "Жорстокий ліс, Ростислав Феодосійович Самбук"

Крамар не забарився, йшов від школи з карабіном за плечем і погойдував своєю кульбабовою головою.

— Коли гас буде? — загомоніли жінки, побачивши його.

— Сіль коли привезеш, Гнате?

— Вже два місяці гасу не було!

Суярко зняв карабіна, поставив на ґанку. Неквапливо відчинив крамницю, але ніхто не посунув туди: для чого йти, коли й так відомо, що полиці порожні?

— Бачите, — вказав Гнат на карабін, — ось із бандерами покінчимо, тоді й до району поїдемо. Не можу зараз, як мобілізований, значить…

— Хай їм грець, тим бандерам! — розсердилась якась жінка. — А ти, Гнатику, з'їздив би.

— З'їжджу, — пообіцяв Суярко, і жінки почали розходитись.

— Наче від мене щось залежить… — поскаржився Гнат Демчукові.

Антон Іванович якраз витягнув кресало, щоб прикурити. Хотів щось відповісти, нараз пальці в нього затремтіли, ледь не впустив трут — у душі заклюнулась підозра, зиркнув спідлоба на крамаря, — ні, не може бути.

Висік іскру, прикурив.

Але чому не може бути? Все може бути, і якщо Гнат зараз запитає його…

— Щойно хлопчина прибігав до школи… — почав Суярко.

Антон Іванович глибоко затягнувся: так, це Гнат, і як він раніше не здогадався?

— Казав, що «яструбків» до району викликають… А як ми тут залишимося?

— Начальству видніше, — невизначено відповів Антон Іванович і затягнувся ще раз, щоб хоч трохи вгамувати нерви, пальці почали дрібно труситися, і Гнат міг помітити це.

— Зв'язок, значить, встановили? — запитав Суярко й допитливо подивився на Демчука.

— Начальник міліції дзвонив, — ствердив Антон Іванович. — Наказав, щоб Вербицький одразу в район виїхав, ну й лейтенант, якщо захоче… Нарада якась, і зброю нову даватимуть…

— Ну! — радісно вигукнув Суярко. — Давно вже час, бо карабін — тьху. А про своїх «яструбків» запитував?

Щось було в цьому запитанні, чи то нетерпеливість, чи то якась підвищена цікавість, але Демчук збагнув, що Суярко запитує недаремно.

— Яких «яструбків»? — перепитав.

— Ну, своїх, що вчора поїхали?

Антон Іванович розвів руками.

— Почав щось, та не розібрав я — зв'язок зіпсувався. А що з ними може бути? — уважно подивився на Гната.

Той відвів очі.

— Та нічого, так просто…

«Він, — вирішив Антон Іванович, — точно він, а Сергійко сплутав…» Та він і сам міг би сплутати: послухай, заплющивши очі, крамаря — точнісінько жінка, голос тонкий, правда, хрипкуватий, але все ж жіночий.

— Дадуть їм зброю, і завтра назад повернуться, — мовив. — Може, навіть ручного кулемета дадуть, — висловив припущення, — звідки ж їм у районі знати, що в нас уже є.

— А якщо лейтенант не захоче їхати? — поцікавився Гнат, схиливши голову набік.

— А ми його зараз спитаємо. Йдуть уже… — Антон Іванович кивнув головою на вулицю, в кінці якої з'явилися двоє. Дочекався, поки надійшли, став спиною до Суярка й багатозначно підморгнув Бутурлакові й Вербицькому.

— Хто дзвонив? — запитав Бутурлак, зрозумівши, що Демчук закликає його не бути відвертим у присутності Суярка.

— Сам Ярощук і казав, щоб Вербицький виїжджав негайно, нову зброю даватимуть. А ви, — підморгнув знову, — по усмотренію.

Бутурлак удав, що вагається.

— А якщо сьогодні нападуть на село? — почав нерішуче.

— Не вірю я цим казкам, — нараз втрутився Суярко. — Другу ніч не спимо, і все даремно.

— Так вважаєте? — гостро зиркнув на нього Бутурлак. Почав догадуватися, що має на увазі Демчук. — Може, й маєте рацію. Поїду, — мовив рішуче. — Тільки ви всі не ночуйте вдома. Про всяк випадок. Домовилися?

— Е-е, — махнув рукою Антон Іванович. — Більш копи лиха не буде!

— Треба слухатися старших за званням, — підтримав Бутурлака Вербицький.

— А я людина цивільна. До того ж ще голова!

— Тож мусите берегти свою власну голову.

— Гаразд уже, — погодився Демчук. — Директор коня дає?

— Куди він подінеться?

— Тоді не баріться. І не забудь, Богдане, зайди до секретаря виконкому й запитай, як бути з рибальською артіллю. Приєднуватися нам до Заозерного, чи як?

Вони рушили до школи, Демчук озирнувся на Суярка й запитав:

— А тобі, Гнате, нічого в районі не треба? Бо хлопці можуть привезти…

— Днями сам поїду, — відмахнувся той.

— Сам то й сам, — погодився Антон Іванович.

Коли відійшли кроків на сто від сільради, Демчук запитав:

— Ви звернули увагу на його голос?

— Невже він? — аж зупинився Вербицький. — Щось не віриться…

Антон Іванович розповів про розмову з Суярком. Вербицький почухав потилицю.

— Як же він зміг злигатися з бандерівцями? — запитав. — І де? Служив в армії…

— Все може бути, — задумливо мовив Бутурлак. — Буває, що люди живуть по чужих документах.

— Ви вважаєте?.. — стрепенувся Демчук.

— Поки що нічого не вважаю. А там буде видно. До речі, ви вже звільнили Груздьову?

— Випущу, як тільки поїдете.

– І попросіть хлопців, нехай занотують прізвища всіх, хто полишав сьогодні село.

— Обов'язково.

Вони вже підійшли до школи. Ротач вивів на вулицю запряженого у фіру коня. Вербицький узяв віжки, сів на передок. Бутурлак простягнувся на фуфайці, кинутій поверх сіна.

— Бувайте, — помахав рукою, і фіра заскрипіла по сільській вулиці.

За селом Бутурлак зліз із фіри, йшов попереду, тримаючи автомат напоготові. Коли заглибились у ліс на два кілометри, Вербицький звернув на ледь помітний путівець, який вивів їх на галявину. Тут Вербицький розпріг коня, пустив пастися. Зміняючись через кожні дві години, вони проспали до шостої вечора. На початку сьомої Вербицький запріг гнідого, і фіра поторохтіла назад до Острожан.