Читати книгу - "Хочеш жити?"

— Ти Пок Тоголо, син доброго приятеля мого дідуся, — сказала Мані, закінчивши бинтувати Пока. — Будь ласка, піди до мого дідуся, і він допоможе тобі втекти. Він ніколи й нікому не відмовляє у допомозі.

— Твій дідусь?.. — Пок виструнчився, зіниці його розширилися від здивування. — Осіда?

Дівчина кивнула.

— Саме так. Піди до нього. Він допоможе.

Хвиля глибокого відчаю накрила Пока. Він уже давно боявся, що з його мозком щось не те. Але відмовлявся вірити, що самого бажання видужати не достатньо, щоби зцілити себе. Тільки тепер він усвідомив, наскільки хворим насправді був. Нащо він убив Осіду? Тепер Пок зрозумів, варто було лиш попросити в Осіди прихистку — й він був би зараз у безпеці.

Пок сидів, не рухаючись, відчуваючи пульсуючий біль у руці, пістолет лежав на коліні. Сидячи у цій кімнатці, він усвідомив, що це і є кінець його життя. Він знав, ніхто йому не допоможе і ніщо не спокутує його провини.

Десята приступка на східцях зовсім прогнила. Пок підіймався сходами, перестрибуючи через одну, а тому пропустив десяту сходинку. Мані знала про цю сходинку і завжди переступала її, але Лепські про це навіть не здогадувався. Під його вагою сходинка з гуркотом провалилась. Лепські підіймався сходами, притримуючись рукою за перила, і тільки судомно вхопившись за них, він утримав рівновагу, але нога його застрягла у пастці. Тихо вилаявшись, він висмикнув ногу й, розуміючи, що вже виказав себе цим гуркотом, перемахнув кілька останніх приступців і за мить опинився на порожньому сходовому майданчику ліворуч від прочинених дверей. Він помахом показав Шилдсу відступити, а сам притиснувся до стіни з револьвером у руці.

Сонячне світло пробивалося в коридор крізь прочинені двері кімнатки й лишало на запилюженій підлозі довгасту пляму світла.

Шилдс піднявся сходами й присів на третій приступці згори, прикриваючи Лепські.

Почувши, як із шумом провалилась сходинка, Пок захолов. Він рвучко кинувся до відкритих дверей, піднімаючи пістолет.

Мані розпізнала відчай і безнадію в його очах та поспішно відійшла в дальній кут кімнати.

Лівою рукою Пок дістав з-за пазухи гроші, які вкрав у Осіди, й кинув їх на ліжко.

— Пробач, — сказав він, дивлячись на дівчину. — Я дуже хворий. Щось негаразд із головою. — Молодик вказав на гроші. — Це належить тобі. — Пок вагався, але нерішуче продовжив говорити: — Я вбив твого дідуся. Це його гроші. Я їх забрав. Вони належать тобі.

Повільно ковзаючи стіною, Лепські зупинився, прислухаючись до розмови.

Мані дивилась на купу грошей на брудному простирадлі. Вона ніколи не бачила так багато готівки. Зіниці її розширились.

— Це моє?

Думки зі швидкістю блискавки проносились у її мозку. Якщо ці гроші справді для неї, вони відкриють для Мані двері у зовсім нове життя. Ця кімната, цей сморід, цей портовий гамір, хтиві пальці, що залазили їй під спідницю, коли дівчина працювала у ресторані, білий моряк, якого вона приводила сюди, коли хотіла новий одяг... усе це і ще багато іншого могли виправити ці гроші.

— Візьми їх, — сказав Пок, не зводячи погляду з дівчини.

— Ти впевнений, що вони мої?

Дивлячись на гроші, Мані просто не могла в це повірити.

— Я вбив твого дідуся, — повторив Пок, та зрозумів, що вона не слухає. Єдине, про що зараз думала дівчина, — гроші. Він відчув спалах ненависті. — Бери їх і забирайся!

Мані схопила гроші й вибігла на сходовий майданчик.

Лепські схопив її за зап’ястя й штовхнув просто до рук Шилдса. Долоні детектива швидко затисли дівчині рота.

Пок сидів на ліжку й дивився у відчинені двері. У пам’яті оживали ненависні образи: «Клуб П’ятдесят», завжди послужливий батько, багатії, нахаби, недоброзичливці та гордії.

Він часто думав про смерть. Колись він уважав, що найприємніший спосіб померти — згоріти, як свічка, коли вогник повільно згасає, аж доки не зникне зовсім. Але тепер він розумів, що йому не судилося повільно догоріти. Помітивши тінь Лепські у видовженій плямі сонячного світла на підлозі, Пок звів погляд до розп’яття на стіні. Споглядаючи розп’яття, він раптом відчув прилив надії, вклав дуло пістолета до рота й натиснув на гачок.

* * *

— Шукаєш компанію?

Меґ застигла і поглянула вгору.

Останні дві години вона сиділа на кам’яній лавці у віддаленій частині порту. Дівчина була зовсім одна, якщо не рахувати яструбів, що кружляли над нею.

До цього часу вона вже оговталась від шоку після аварії. Тепер вона почала міркувати, що робитиме далі. Грошей у Меґ не було. Одяг залишився у прибутковому будинку, а дівчина була певна: якщо піде за ним, товстий індіанець вимагатиме плати за оренду кімнати. Та й Пок, певно, чекає там. Тож назад повертатись не можна, а весь її одяг складався із тих речей, що були на ній.

Вона втратила свій щасливий білет, гірко думала Меґ. Щасливий білет! У відчаї вона схопилась за голову. «Нічого, — заспокоювала себе дівчина, — відшукаю іншого чоловіка, який купить мені кілька необхідних речей. Завжди знайдеться бодай один чоловік, готовий допомогти, доки ти згодна розставляти перед ним ноги».

— Шукаєш компанію?

Колись саме такими словами її підчепив Чак, а потім почався увесь цей жах.

Меґ розглядала молодика, що стояв біля неї.

«Який придурок!» — подумала вона.

Хлопець був високий, хворобливо худий, із дурнуватою борідкою. А ще він носив окуляри. Лінзи в них були такими товстими, що очі парубка нагадували коричневі ягоди аґрусу. Одягнений він був у сіру сорочку з відкритою шиєю, яку заправив у чорні штани, а навколо тонісінької талії начепив широкий шкіряний ремінь із потертою мідною бляхою.

«Принаймні він чистий, — подумала Меґ, — а отже, може мати грошенята». Тільки у тих, хто такий же брудний, як вона, не було грошей.

Вуста дівчини розтягнулись у силуваній посмішці.

— Привіт, — промовила вона. — Ти звідки такий взявся?

— Побачив тебе. Ти виглядаєш такою самотньою, — хлопець посмикав борідку, ніби сподіваючись, що Меґ помітить її. — То ти тут одна?

Його голос звучав м’яко і безхарактерно. Розглядаючи цього хлопця, Меґ відчула розчарування. Вона сподівалась, що у її житті з’явиться новий чоловік, але цей чудило геть не справджував її очікувань.

Та у теперішній ситуації Меґ не могла дозволити собі бути надто перебірливою, тож відповіла:

— Здається, одна.

— Не проти, якщо я приєднаюсь?