Читати книгу - "Володар Перснів. Частина друга. Дві вежі, Джон Рональд Руел Толкін"

Ґімлі стояв, спершись на бруствер на стіні. Леґолас сидів на парапеті, тарабанячи пальцями по луку та видивляючись у морок.

— Це мені вже до душі, — сказав ґном, тупнувши по камінню. — Що ближче ми до гір, то легше мені на серці. Гарна тут гірська порода. У цього краю міцні кістки. Я відчув їх своїми ногами, щойно ми спустилися з греблі. Дайте мені рік часу та сотню моїх одноплемінців — і ворожі армії розбиватимуться об це місце, як хвилі.

— Не маю сумнівів, — відказав ельф, — але ти ґном, а ґноми — народ дивний. Мені це місце не до вподоби, і вдень воно ледве чи здобуде більшу мою прихильність, аніж зараз. Але ти втішив мене, Ґімлі: я радий, що ти стоїш поруч і маєш такі міцні ноги та замашну сокиру. Хай би серед нас було якнайбільше ґномів! А ще ліпше — якби тут опинилася сотня вправних лучників із Морок-лісу. Вони стали би нам у пригоді. Серед рогіримів є хороші лучники — хороші по-своєму, — та їх занадто мало, занадто мало...

— Для поціляння з луків зараз надто темно, — сказав Ґімлі. — Власне, саме час поспати. Спати! Я відчуваю таку потребу виспатися, що ніколи не уявляв собі, що ґном може так хотіти спати. Їздити верхи — марудна робота. Проте сокира в моїй руці втоми не знає. Дайте мені ряд орківських ший і простір для розмаху — і всю змору як рукою зніме!

Час плинув повільно. Далеко в долині все ще палахкотіли розкидані вогні. Війська Ісенґарда просувалися, зберігаючи тишу. Видно було, як їхні смолоскипи багатьма рядами тягнуться вгору Падолом.

Раптом на Греблі пролунали крики та вереск, розляглися несамовиті бойові кличі людей. На самому її краю з'явилися смолоскипи, які зібрались у миготливе гроно біля пробоїни. За мить розпорошилися знов і зникли. Люди чвалом погнали коней назад через поле, вгору похилим в'їздом до брами Горнбурґа. Ар'єргард воїнів Західної Сторони відступав.

— Ворог уже зовсім близько! — кричали вони. — Ми випустили всі стріли, які в нас були, й завалили Греблю трупами орків. Але це не спинить їх надовго. У багатьох місцях вони піднімаються на кручу, мов чорна окалина, і метушаться там густо, як мурахи. Проте ми навчили їх не запалювати смолоскипів.

Минула північ. Небо було страхітливо темне, а непорушність важкого повітря віщувала бурю. Раптом хмари обпік сліпучий спалах. Розгалужена блискавка вдарила у східні пагорби. На частку секунди вартові на стінах побачили осяяний білим світлом простір між ними та Греблею, де кишіли і роїлися чорні постаті: одні кремезні та приземкуваті, інші рославі та грізні, у високих шоломах і з чорними щитами. Вони невпинно, сотня за сотнею, перебиралися через Греблю, лізучи у пробоїну. Темна хвиля підкочувалася до стін, накриваючи одна по одній усі скелі. У долині гуркотів грім. Дощ лив потоками.

У повітрі засвистіли стріли, полетівши крізь бійниці так само густо, як дощ, але вони вдарялись об каміння і ковзали по ньому. Проте деякі влучали в ціль. Розпочався наступ на Гельмів Яр, хоча зсередини не долинуло ні звуку, ні виклику і в бік орків не випустили жодної стріли.

Ворожі війська спинилися, збентежені зловісною тишею скелі та стіни. Час од часу темряву розтинали блискавиці. Тоді орки заверещали, змахнули списами та мечами і випустили по хмарі стріл у кожного, хто відкрито стояв на бастіоні; люди Марки приголомшено дивилися на те, що здалося їм розлогим полем темного колосся, яким шарпав вітер війни, і кожен колос виблискував разючим світлом.

Гримнули мідні сурми. Ворог кинувся вперед: почасти на Ярову Стіну, почасти на насип і на похилий в'їзд, які вели до брам Горнбурґа. Там зосередилися найкремезніші орки та люди зі смурноземної гряди. На мить вони завмерли, а потому знову побігли в наступ. Блискавиці спалахували й відблискували на кожному шоломі та щиті — на всіх було видно підступну руку Ісенґарда. Ворог видерся на вершину скелі; ворог наближався до брам.

Тоді нарешті фортеця відповіла: орків зустріли злива стріл і ураган падаючого каміння. Стрій недруга похитнувся, порушився, і солдати кинулися тікати, проте невдовзі пішли в наступ удруге. Відступали і наступали, знову і знову; і кожного разу, ніби морський прибій, зупинялись у найвищій точці. Удруге заграли сурми — і юрмище людей із ревом кинулося на штурм. Вони тримали над головами великі щити, наче покрівлю, а ті, котрі йшли посередині, несли два стовбури могутніх дерев. Позаду них з'юрмилися орки-стрільці, раз у раз засипали градом дротиків лучників на стінах. Брами було здобуто. Стовбури, розгойдувані дужими руками, розбивали деревину замашними ударами. Якщо котрийсь із ворожих солдатів падав, збитий пожбуреним зі стіни каменем, на його місце відразу ставало двоє інших. Знову і знову вони розгойдували могутні дерева і трощили браму.

Еомер і Араґорн стояли поряд на Яровій Стіні. Вони чули ревіння голосів і здригання твердині від потужних ударів, а потім ураз спалахнула блискавиця, і в її світлі вони побачили, що брама ось-ось упаде.

— Ходімо! — сказав Араґорн. — Настала година, коли ми разом станемо до бою, оголивши мечі!

Вони помчали, наче вітер, уздовж стіни вгору східцями і вибігли в зовнішній двір на Скелі. Біжачи, зібрали біля себе жменю відважних воїнів із мечами. У західному куті фортечної стіни були невеликі бічні двері, які виходили прямісінько на сусідню кручу. Звідти між стіною та стрімким схилом Скелі до великої брами зміїлася вузька стежка. Еомер і Араґорн проскочили крізь ті двері, їхні люди не відставали. І два мечі, вихоплені з піхов, зблиснули як один.

— Ґутвайн! — скрикнув Еомер. — Ґутвайн за Марку!

— Андуріл! — скрикнув Араґорн. — Андуріл за дунедайнів!

Наскочивши збоку, вони кинулися на диких людей. Андуріл піднімався й опускався, спалахуючи білим світлом. На стіні та на вежі зчинився крик:

— Андуріл! Андуріл іде на війну. Лезо, що зламане було, знову сяє!

Ті, хто таранив браму, перелякалися, впустили дерева і спробували втекти, та стіну їхніх щитів розтрощив