Читати книгу - "Виграй мене , Ольга Манілова"

Наша подорож до станції здається такою ж довгою, як і дорога по трасі, що їй передувала. Провідник, що нам дістався, похмуро мовчить, Кувалда все розглядає, а ми з Пушкою постійно вириваємося вперед.

— Тут мають водитися особливі змії, — чарівно м'яким голосом вимовляє Володя і навіть вказує на зелено-фіолетовий кущ. — Ось саме такого розфарбування.

На мій жах, наш новий знайомий киває.

— Та небагато їх, здається, але зараз шлюбний період.

Як можна таке говорити при Пушці! Не знаю, що там за особливі змії, але я точно обізнана, що рептилії особливо небезпечні саме в період пошуку партнера для спарювання.

Я притискаю вуха собаки до своєї грудини, але тепер уже крокую повільніше.

— Нічого собі, а чому тут така дорога? — одразу ж цікавлюся, коли ми виходимо до асфальтованого відрізка, який вочевидь нещодавно ремонтували.

Наш провідник нічого не відповідає, лише знизує плечима. І коли ми виходимо до дещо нервового кола, де по різних боках розкидані будівлі різної висоти, чоловік лише киває в бік найдальшої хати.

— Ось туди вам, — витирає він ніс та йде, тільки зовсім іншою дорогою.

Спочатку я здивовано розмірковую про те, чому на станції розташована хата, але коли ми підходимо ближче, виникає нове питання. Незважаючи на те, що це вочевидь просте житлове приміщення, воно дуже відрізняється від сусідніх: збудоване явно нещодавно й облаштоване зі смаком, який впадає в око. Це… дивно?

— Цікаво, — світським тоном зауважує Володя і явно чекає від мене наступних кроків.

Сонце сідає за обрій якось фантастично швидко і цвірінькання птахів видається мені спотвореними електромагнітними завадами. Ще мені здається, що вдалині чується гудок поїзда.

— Краще офіційно завітати пізніше, а тепер давай підемо, знайдемо нічліг і все інше, — швидко кажу я і рішуче розвертаюся.

Не дивлюся на нього, коли крокую назад, добре хоч Пушка співчутливо сопе у мене на руках. Той, у кого поламаний хвостик, завжди зрозуміє тебе краще, ніж людина, яку поставили на перше місце в списку "Найзавидніші холостяки Чумацького Шляху та інших галактик".

— Гей, — промовляє він рівним тоном, коли ми завертаємо до дороги, що веде до селища, — це розважливе рішення. Адже нам потрібно десь спати, та й я б не відмовився від перекусу.

Хто про що, а Кувалда, як завжди, думає про "спати".

Пушка відчуває, що мене ненадовго охоплює тремтіння і піднімає сонні очі.

— Скоро будемо тебе лікувати далі, — запевняю я собаку.

Знайти гостинний двір, про який селяни згадували раніше, не складає труднощів, адже біля нього товпляться люди.

Спочатку я радісно оглядаю вулицю, якою ми повільно проїжджаємо, бо саме селище Пояски виявилося куди більш облаштованим місцем, ніж здавалося! Але потім ми завертаємо на наступну вулицю — і все стає зрозумілим.

Облаштованою в Поясках є лише одна вулиця — головна. Усе інше... еее... нагадує дике поле, на якому збудували хати й протягнули паркани.

А гостинний двір — це дуже оптимістична назва для двох одноповерхових і одного двоповерхового будиночків, об'єднаних широким подвір'ям.

І на даху найвищого реально біліє супутникова тарілка.

— Я припускаю, що вона не працює, — коментує Володя і це останнє, що я від нього чую, адже він буквально зникає на пару годин.

Мені вдається переконати господарів гостинного двору, що і нам із хокеїстом, і Принцу зі знімальною групою вистачить місця. А якщо не вистачить, то ми з Кувалдою виїдемо, але зараз нам потрібно десь ночувати.

"Нам із Володею" виділяють майже весь одноповерховий будиночок, за винятком однієї кімнати, вхід до якої розташований з іншого боку.

"Нам" — поки що під великим питанням, тому що друга половина цього "нам" кудись запропастилася!

Я вивчаю будиночок, і навіть знаходжу в собі дух працьовитості, щоб помити душову кабіну. На кухонні "пристрої" кидаю лише кілька швидкоплинних поглядів.

Потім займаюся Пушкою і за двадцять хвилин ми з нею вирушаємо досліджувати околиці. Треба б придумати, як роздобути одяг, і заодне вивчити вміст магазинчика.

Як не дивно, моя вилазка проходить успішно, оскільки наш приїзд викликав цікавість у селян і тепер вони самі підходять знайомитися. Тільки деякі дивно реагують, коли я згадую школу, тому я приймаю рішення про неї більше не заїкатися.

Коли починає темніти, я прямую назад до будиночка і всі сили йдуть на те, щоб побороти паніку.

Я вже дуже звикла до присутності Володі й тепер ось ці останні години без нього здаються дивними. Він узагалі не відлипав від мене з того моменту, коли ми зіткнулися на трасі, а зараз я почуваюся позбавленою важливого для життєдіяльності органу.

Пушка намагається поворухнути поламаним хвостиком і я гладжу її чубчик, щоб собачка не скиглила.

У мене навіть немає його телефону!

Хоча… в іншому телефоні у мене записаний його номер.

І Уруса бувально ніде немає. Вже дуже легко помітити таку машину в селищі Поясків!

Починаю здогадуватися, що сталося, і мене бувально морозить. Кувалда подивився на мою поведінку, особливо як я злякалася просто перед дверима кулінарної школи, і поїхав додому.

До суспільства нормальних людей, які поводяться адекватно.

І до нецнотливих дівчат, до тих, які не шарахаються від кожного чоловічого дотику і не хихикають як божевільні, і які точно не верещать ночами на всю округу...

— Ааа! — зойкаю так голосно, що Пушка тут же починає підвивати. — Ви... Ти!

Володя реально обіймає мене за талію, ані трохи не бентежачись, що підкрався непомітно ззаду. Він уже добре знайомий із гостротою моїх ліктів, але ухилитися від моїх колін нелегко, особливо коли я привчилася правильно наступати йому на ноги.

— Ти зовсім очманів! — лише трохи зменшую я гучність, і прямо відчуваю, як його губи розтягуються в усмішці.

— Можливо, — філософським тоном тягне Володя і розвертає мене, небезпечно близько наближаючись до мого обличчя. — Це чудове місце. Тут навіть працюють ліхтарі.