Читати книгу - "Єдина для Ворона, Олександра Багірова"

На мить дозволяю собі уявити життя з Василісою. Наше весілля, наших дітей, побут. Холодний піт градом струмує по спині. Мені страшно.

Від того, що я ніколи не зможу їй повірити, завжди чекатиму удару в спину. Вона не стане матір'ю нашим дітям. Вона житиме в своє задоволення, а я буду тим дурнем, який її забезпечуватиме.

Чи бачу я щастя поруч із нею? Однозначно ні… Навіть більше… після її слів, коли здавалося б, простягни руку і візьми, у мене пропадає фізичний потяг. Не хочу брати. Торкатися. Цілувати.

Чужа. Не моя. Ніколи моєї не була. Я був одержимий не Васею, а гарною ілюзією. Я домальовував їй риси, прикрашав своє вигадане кохання, чіплявся за листи, в яких відкрилася краса її душі, щирість, мудрість.

А вона цього навіть не пам'ятає. Там немає її душі. Вона ніби переписувала щось їй не властиве, можливо, з інтернету, або на ходу вигадувала. Але це все була брехня, яка відразу вивітрилася з її голови.

Але досі від цих листів, які я часто й не раз перечитував, віє чимось теплим, рідним, щирим. І зараз чітко розумію – це не Вася. Вона не могла цього писати… хоч усе написано її рукою.

Я бачив оболонку, хотів розправити крила та літати на небі з коханою. Але тільки зараз зазирнув у душу, а вона виявилася наскрізь фальшивою. Не моя. Просто не моя людина.

Тоді мене вів чоловічий інстинкт, її привабливість, моя самотність, яка так уміло домальовувала їй неіснуючі риси. І я сам переконав себе в коханні, одержимості. Тримався за ці почуття, бо в житті нічого більше не було. І я не знав справжніх почуттів. Так відчайдушно хотів позбутися самотності, що схопився за Васю, любив за нас двох… тільки так не буває…

Кохання – завжди взаємне. Все інше… хвороба, одержимість, ілюзії, тілесні бажання, що завгодно… але не кохання…

Так не буває, думав я тоді. І мав рацію.

Таким справжнє кохання просто не може бути.

- Нічого не треба робити, Васю, - дивлюся в її очі і... нічого більше не турбує серце.

Воно стукає рівно і розмірено.

Це не моє небо.

Чи є десь моє, чи я більше ніколи не зможу літати? Я не маю відповіді на це запитання.

- Нііік! Я знала, кохання переможе! - частка секунди і вона висне у мене на шиї.

- Васю, що за маячня, - намагаюся її відчепити, одночасно прислухаюся до відчуттів у тілі. Ні, нічого… на фігурку задивлявся, а як торкнулася… порожнеча.

- Ось і я хочу дізнатися, що за маячня! - до кімнати входить Вадим, з бокового входу. - Побачив машину брата, думаю, дай перевірю, з'явлюся раптово, - у його очах біль.

Ситуація безглузда до жаху. Перше що крутиться на язиці – затерта до дірок фраза: «Все не так, як ти подумав».

Але ж реально не так!

Я тільки збирався відпустити Васю у вільне плавання, готовий навіть грошей приплатити, аби вгамувалась і не лізла. У те, що вона зможе стати доброю матір'ю, і що їй взагалі потрібні наші діти, я теж не вірю. Тому так, краще відкупитися, платити справно, але щоб вона якомога рідше була присутня в моєму житті і поки що Марка, але сподіваюся, скоро зі мною буде і дочка.

- Вадим… а я… це… ми з Ніком… – скавулить Вася.

– Прощалися, – закінчую за неї.

- Угу, я помітив. Нік, що тобі всі мої жінки спокою не дають. Василіса перебралася до мене, я допомагаю тобі повернути дочку. Почав атаку на компанію Огнєва по всіх напрямках, йому не встояти. А ти, наплювавши на все, продовжуєш увиватися за моєю жінкою! – підходить до мене.

- Вадиме, не ввиваюсь. Відпустив, - говорю і розумію, що він мені не вірить.

- З Карінкою ти теж відступив, а потім розважався з нею на даху, - гарчить.

- Я знаю, як це виглядає, але правда, будьте щасливі, я не стою у вас на дорозі…

- Яке ще кохання! - до кімнати спираючись на паличку, входить Вікторія. – Вадиме! В нас дочка! Я хочу сім'ю… Я тебе кохаю!

- Ти звідки тут взялася, ущербна! - скелиться Вася, приймає бойову позу.

За що мені цей дурдом?

Розумію, заслужив…

– Я привів її обговорити деталі, – виправдовується Вадим. – Ми всі їдемо до столиці.

– Все, що між нами було, не просто так! – вигукує Торі. – Де Марусенька?!

- Ти не отримаєш Вадима! – репетує Вася.

Підходить і б'є її по обличчю.

Вадим відходить від мене та встає між дівчатами.

- Василіса, ти ж щойно з Ніком обіймалася!

- Мала право! Він батько моїх дітей!

- А вона мати моєї дочки! - огризається Вадим.

Я користуюся їх розбірками та вирішую, що мені час покинути цей «гостинний» будинок. Нехай брат сам вирішує, з ким і як вибудовувати стосунки.

Маю свій шлях.

Я вільний.

Вперше за довгі роки реально вільний від своєї одержимості!

- А вчорашня ніч, тоді що означає, Вадиме! – переможно вигукує Торі.

- Вадииим! Ти з нею спав! Коли я вірно чекала тебе вдома! – пищить Вася.

Відчиняю двері та йду. Більше не хочу слухати.

Зупиняюся у дворі. Вдихаю морозне повітря.

Добре… як же добре… знову дихати…

Так, залишилася гіркота і під ребрами щось сильно тисне… Але я дихаю… і в повітрі більше не має аромату Васьки. Він мені більше не потрібний. Я більше не хочу, щоб у моїх легенях, серці, душі була вона.

- Микита! Там все було не так! Просто ця ущербна, я не можу їй програти! – Василіса вибігає за мною.

- Так не програй, - байдуже знизую плечима.

Коробить, як вона називає Вікторію. Хоч я сам винен, довго тримав її під замком. І сама Торі багато накоїла… Але називати її так… бридко, це відштовхує. І мої вчинки в минулому, зокрема.

Звільнившись від Васі, я ніби прозріваю, дивлюся на світ зовсім іншими очима.

- Я правду казала! Хочу бути з тобою та тільки з тобою!

- Василіса, а я цього не хочу, - посміхаюся широко і відверто, смакую кожне своє слово.

Мені так легко, я знову відчуваю крила за спиною та сили…

Тепер я впораюся з усім.

Я вилікувався.