Читати книгу - "Готель Велика Пруссія"

— Вістович? — здивувався він. — А де ж?..

Постоялець хотів сказати: «А де ж охорона?» — проте в одну мить усе зрозумів. Може, навіть здогадався, що охоронці лежать зв’язані в готельній комірчині. Його й без того бліде обличчя стало білим, як стіна.

— Що ж, проходьте.

Зачинивши за комісаром двері, Вінкель кинувся до вікна. Проте звідти побачив тільки ближній парк і скупу панораму міста. Чоловік вперся руками у підвіконня й опустив голову.

— Звідси не вийти, так? — глухо запитав він у Вістовича.

— Хіба що в супроводі поліції.

Вінкель засміявся.

— Мені слід було очікувати від вас подвійної гри, комісаре. Але невідомо чому, я вам повірив.

— Мабуть, аж надто прагнули знайти убивцю. І найняли не того детектива.

— Я найняв кого треба, — зітхнув він. — Зрештою, ви знайшли цього графа. І Дємідов отримав по заслузі.

— Він не той, кого ми шукали, пане Вінкелю.

Мафіозі стрепенувся, мовби його пронизав розряд струму. Відірвавшись від підвіконня, він зиркнув на комісара своїм гострим вампірячим поглядом.

— Що це означає?

— Це означає, що я вказав на Дємідова, аби врятуватися самому. Інакше на його місці був би сам. Наміри щодо мене, пригадую, ви мали якнайкривавіші.

— Але, чорт забирай... Ви навели мені переконливі докази.

— Я сам у них спочатку повірив. До того ж граф дійсно мав покровителів у російській амбасаді. Та й справжній убивця зробив усе, щоб Лютке, а потім і я, — вийшли на Дємідова. Але пожежа в домі Дрезена, смерть Тойфеля від згоряння внутрішніх органів та все інше — це не більше ніж цирк із вогнем. Убивця не хотів їх «очистити». Він хотів їхньої смерті, а потім надійно замести сліди.

— То хто ж насправді винен?

Вістович подивився на годинник.

— Приблизно за тридцять хвилин я про це оголошу внизу, у відомому вам клубі. Втім, не вам, а відділу III b. Їм, знаєте, також цікаво.

— А як щодо мене?

— Я особисто подбаю, щоб вам повідомили ім’я убивці перед тим, як вас самого повісять.

— Це ми ще побачимо... Побачимо, що вирішить суд! Доказів проти мене, як завжди...

Не договоривши, Вінкель схопився раптом за серце. Цілим тілом він затремтів, як у пропасниці, а обличчя його вкрив рясний піт. Закусивши нижню губу, чоловік кинувся до розкритої валізи, що лежала на ліжку й заходився відчайдушно в ній копирсатися.

— Ще ж мало б залишитися... Ще ж була одна... — розпачливо бурмотів він.

— Це шукаєте? — комісар дістав із кишені темно-бурштинову ампулу. — Solutio Morphini Hydrochloridi[49]?

Вінкель кинув на нього розпачливий погляд пораненого звіра.

— Звідки це у вас? — бризкаючи слиною, запитав він.

— З аптеки «Під Золотим Левом».

— Дайте сюди!

Зігнувшись і виставивши руки перед собою, Вінкель рушив до комісара.

— Ні, тварюко, — відповів Вістович, — спершу я подивлюся на твої муки. А ти пригадаєш молодого боксера з Лемберга, якому твої головорізи не дали доїхати додому.

Львів’янин вчасно відійшов убік, мовби дражнився зі своїм нападником, і той вхопив повітря. Після такої невдачі Вінкель заревів, наче звір, і з подвоєною силою кинувся в атаку. Цього разу йому таки вдалося вхопити комісара за зап’ясток, проте ампула вилетіла з його рук і, впавши на мармурову підлогу, розлетілася на друзки.

Якусь мить мафіозі, мов скам’янілий, спостерігав, як по підлозі, минаючи скляні скалки, розтікається рідина, що мала б бути його порятунком. Панацея, що стільки років приводила його до тями й мала тепер дати йому сил достойно триматися в руках поліції. Тепер же вона без жодної цілі забруднювала собою мармур і, розділившись на десяток тоненьких потічків, зникала в прошарках між білими плитами. Вдосталь надивившись, він прохрипів:

— Тобі кінець.

Спершу, видно за звичкою, сягнув до кишені штанів, а потім знову кинувся до своєї валізи. Вістович зрозумів, що Вінкель шукає зброю. Тоді кинувся до нього і, вхопивши за плечі, відкинув убік. Втім, тому несподівано вдалося втримати рівновагу, й, звівши перед собою кулаки, Вінкель двічі по-боксерськи вдарив комісара в обличчя.

— Гарна «двійка», — похвалив його Вістович і, втерши з-під носа кров, щосили врізав йому у відповідь.

Почулося, як хруснула нижня щелепа, і мафіозі розпластався на долівці. Комісар переступив через нього й подався до виходу. Відчинивши двері, він побачив перед собою двох «носіїв», які, діставши зброю, вже готувалися ввірватись до кімнати. Комісар витягнув ще одну ампулу з кишені й простягнув їм, коротко пояснивши:

— Це йому знадобиться. Коли прокинеться...

Вістович знову спустився донизу, де біля стійки рецепції його чекав Самковський. Ад’юнкт уважно придивився до шефа й подав йому свою хустинку.

— У вас кров на обличчі, — пояснив він.

— Ось так, Самковський, виглядає напад кажана. Ураження дрібні, але крові багато, — сказав комісар, — з ніг не збиває, але є ризик, що заразить якоюсь болячкою...

Вістович витер обличчя й поправив гарнітур.

— Всі в клубі? — запитав він.

— Так. З ними той здоровань із III b. Фішер.

— Чудово. Отже, ці люди в надійних руках.

Ще не переступивши порога, Вістович почув, як полковник Альсдорф голосно обурювався і вимагав негайно всіх відпустити, інакше поліцію і всю контррозвідку очікував передчасний кінець світу. Зайшовши, комісар побачив Фішера, який мовчки вислуховував усі погрози, хоч і було помітно, що добряче при цьому нервувався. Самковський лишився за дверима.

— Вістович! Нарешті! — з полегшенням вигукнув полковник. — Може, хоч ви поясните, що тут відбувається?

Комісар подивився на добре знайомі обличчя Еберта, фон Гарпе, Ніцпона та власне полковника, що стояв просто перед ним, і спокійно відповів:

— Сюди вас, добродії, як завжди запросив Удо Вінкель. Тож можна почати хоча би з цього.

— Особисто я не знаю ніякого Вінкеля, — категорично вимовив статс-секретар.

— Що ж, це ваша справа. Гадаю, пан Фішер думає інакше, але мова не про це. Я всього лише поліцейський комісар з далекої Ґаліції, і в мене для вас погана новина: один із вас, панове, вбивця і російський шпигун.

— І хто ж? — виклично запитав Еберт.

— З вашого дозволу, я повернуся до початку й нагадаю вам, якою зброєю було вбито усіх трьох жертв. Тонкий прекрасної роботи стилет, який чудово пасував би для якогось