Читати книгу - "Україна-Русь. Книга друга. Князі Галицькі-Острозькі"

Місія Бургундського лицаря 1421 року полягала в узгодженні остаточних деталей операції та встановленні першочергових завдань для кожного володаря держави. Тому Гілльбер де Ланноа, маючи листи англійського та французького королів до всіх монархів Європи, відвідав усіх князів так званих курфюрств Германської імперії, яких він разом із єпископствами налічив аж шістнадцять, а також Тевтонський орден, Польське королівство, Велике Литовсько-Руське князівство, Русь (Україну), Валахію та Візантійську імперію.

Руські князі після Констанцького Собору 1418 року мали певні зобов’язання перед європейськими союзниками. А позаяк Османська імперія на той час вийшла на річку Дунай та Західне узбережжя Чорного моря, розгромивши болгарські царства: Тирновське (1393) та Відинське (1396), то зрозуміло, що і Вітовт, і Федір, як Великі князі союзних народів, були зобов’язані знати, що відбувалося на південному кордоні їхньої держави та їхньої землі.

Ось чому ми бачимо передислокацію великої кількості руських (українських) людей та побудову фортець і села Балабки на землях Причорномор’я. Бургундський лицар у 1421 році вів мову про 12 тисяч «будівельників», отож, чоловіків. Не будемо нічого вигадувати.

Ось звичайний підрахунок (на здоровий глузд) переселенців князя Василя Красного Галицького.

Тримати військових людей на прикордонні треба було цілий рік, і, звичайно, вони мусили бути фахівцями: розвідниками, митниками, воїнами, господарниками, скотарями, селянами, торгівцями тощо. Люди обживалися на новому місці, заводили сім’ї. Тобто, за рік-два у тому Причорномор’ї мешкало не менше 30–40 тисяч осіб.

А оскільки столицею Подільського князівства, де мешкав особисто князь Василь Красний Острозький (Галицький), був Кам’янець на річці Смотрич і мова йшла про майбутні воєнні дії, то, зрозуміло, що існував постійний зв’язок між фортецями Причорномор’я та ставкою українського князя — Кам’янцем (Подільським). Отож, між Кам’янцем на річці Смотрич та фортецями Караулом і Качебієм Причорномор’я були відновлені давні лівобережні поселення русичів та побудовані нові. Ось їх можливий умовний ряд в сучасному переліку:

Кам’янець — Ушиця (Стара) — Рудківці — Могилів (Подільський) — Ямпіль — Каменка — Рибниця — Дубосари — Тираспіль — Дністровські Маяки — Овідіополь — Одеса. А між ними десятки сторожових веж, які підтримували видимий зв’язок. Ось про що свідчать давні спогади Бургундського лицаря Гілльбера де Ланноа за 1421 рік. Звичайно, «хуторянськими невігласами» ці факти до уваги не беруться. Але то вже інша річ, про що зараз не йдеться.

Отож, підсумуємо.

Руський (український) князь Василь Красний Галицький (Острозький) належав до кращих державців України. Проживав у 1390–1462 роках. Оскільки політика і вчинки його мали яскраво виражений проукраїнський характер (Подільський князь 1411–1423 років; учасник Констанцького Собору 1418 року; засновник південних фортець і поселень Караул, Качебіїв, Чорний Град, Маяк, Балабка тощо; Віленський староста 1425–1432 років; багаторазовий державний посол; активний діяч проруської партії, а з 1440 року її очільник), тому зрозуміло, що польські та російські історики не могли його подавати як руського (українського) князя. Подавали, як іноземного найманця — Гедігольда. Та як би не приховували, але правда про Василя Красного — Великого руського (українського) князя — прорвалася до українців.

4. На руїнах польських міфів

З династією князів Острозьких впродовж століть відбувалися, як і з династією князів Галицьких, значні пертурбації. Та оскільки ця князівська династія жила та діяла у значно ближчі до нас часи, то, зрозуміло, що московським націонал-шовіністам доводилося набагато тяжче фальшувати їх діяльність і вчинки. Багато з них взагалі не піддавалися фальшуванню, тоді це або замовчувалося, або приписувалося іншим історичним особам, яких вигадували. Головним завданням московських націонал-шовіністів було нав’язати українцям думку, що вони ніколи не мали самостійної держави без «великоросів», що вони на те нездатні, неорганізовані, і «там, де два українці, там три гетьмани». Тобто вони — недолугі. Нам так довго вбивали в голови цю недолугість, що багато з наших повірили в неї і скопом «полізли на посади» у новітні часи. Бажали ствердитися…

Московити ще в минулі століття розуміли, що князівський рід Острозьких, а, по суті, — Галицьких, занадто вивищується над всією українською масою, і з тим треба щось робити. Та не встигли — розпочалася так звана революція — переворот.

Зазначимо: вивищення роду Острозьких відбулося не тому, що в середовищі українців у давні часи не було великих людей. Ні! Так трапилося тому, що московські націонал-шовіністи приховували від нас геніальних предків: Юрія Дрогобича, Павла Русина, Станіслава Оріховського, Іпатія Потія, Єлісея Плетенецького, Захарія Копистенського, Памва Беринду, братів Зизаніїв, Іова Борецького, Смотрицьких, Касіяна Саковича, Петра Могилу, святого Іларіона та десятки інших.

Нам нав’язували вигаданих: Олександра Невського, Дмитра Донського тощо. Ми змушені були мавпувати. Дехто мавпує досі.

Якщо звернемося до праці першого ректора Київського університету професора Михайла Максимовича «Письма о князях Острожских…» видання 1866 року, то науковець навіть сумніву не мав, що князівський рід Острозьких належав до давнього Київського роду князів Рюриковичів. Мова у нього йшла тільки про те — до якої гілки цього роду Острозькі належали.

Хоча й це питання у середині XIX столітті було штучним і підкинуте російськими націонал-шовіністами до науки, аби вчинити розбрат та спровокувати зайві сумніви. Польські та литовські хроністи й українські князівські роди XIV–XVI століть дуже добре знали родоводи руських князів, коли встановлювали їх зверхність та взаємозалежність.

Професор Михайло Максимович писав:

«Прежде всего, разумеется, предлежит вопрос генеалогический: от какой отросли Владимирова (Святого. — В.Б.) племени произошёл род князей Острожских?.. Галицкий король Даниил Романович назван предком князей Острожских…» [23, с. 2–3].

Жоден великий український історик царських часів, включаючи професора Михайла Грушевського, не піддавав сумнівам походження князівського роду Острозьких з династії Рюриковичів.

Та йшли часи, міцніла радянська влада, а князі Острозькі все більше поставали українськими національними героями, які у важкі часи польського засилля очолювали народ та виступали проти окупантів. Головне, що одночасно вони очолювали український народ у лютому протистоянні татарській Московії, Кримському ханству та Османській імперії. А це повністю суперечило московській державній шовіністичній доктрині, що українці ніколи не мали своєї держави, не вміли її захищати та взагалі не здатні до державотворення і боротьби за державу. Бо ж такі національні герої, як гетьман Виговський, Петлюра, Болбочан, Махно, Тютюнник, Бандера, Шухевич, Василь Кук та сотні інших під тиском російської радянської системи стали зрадниками та запроданцями українського народу. Отака викривлена московська логіка.

Свої, московські, запроданці, такі як Олександр Невський, Дмитрій Донський, котрі зраджували існуючій у ті часи владі, ставали російськими національними героями, а українські, казахські, грузинські люди за подібні вчинки ставали ізгоями своєї нації. Москва в