Читати книгу - "Тринадцять загадкових випадків"

— Ви повинні про це сказати, — промовив сер Генрі. — Хоч би які сумніви вас терзали, ви не повинні нічого приховувати від нас.

— Я тоді подумала про такий епізод, — сказала місіс Бентрі. — Якось увечері — власне це був вечір напередодні трагедії — я вийшла на терасу, перед тим як мала відбутися вечеря. Вікно вітальні було відкрите. І випадок тоді захотів, щоб я побачила Джеррі Лоримера та Мод Вай. Він — уявляєте? — цілував її. Звичайно ж, я не знала, що то було — чи випадкова короткочасна пригода, чи, ви ж розумієте… Я знала, що сер Емброз ніколи не любив Лоримера, тож, можливо, він знав, чого вартий цей молодик. Але в одному я переконана: та дівчина, Мод Вай, справді його кохала. Ви б тільки побачили, як вона дивилася на нього, коли забувала про обережність! І я також думаю, що ці двоє більше підходили одне одному, аніж він та Сильвія.

— Я хочу швидко поставити вам одне запитання, перш ніж міс Марпл поставить своє, — сказав сер Генрі. — Мені хотілося б знати, чи після трагедії Джеррі Лоример одружився з Мод Вай?

— Так, — сказала місіс Бентрі. — Одружився. Через півроку по тому.

— Ой, Шехерезадо, Шехерезадо! — сказав сер Генрі. — Подумати тільки, як ви починали розповідати нам свою історію! Голі кістки — і скільки плоті тепер на них наросло!

— Не говоріть так бридко, — сказала місіс Бентрі. — І не вживайте слово «плоть». Це дурна звичка вегетаріанців. Вони кажуть: «Я ніколи не їм плоті» — і таким тоном, що у вас відразу зникає апетит. Містер Керл був вегетаріанцем. Він завжди їв на сніданок щось дуже схоже на висівки. Ці бородаті й сутулі літні чоловіки часто бувають дивакуватими. Їхній спідній одяг також буває надто химерним.

— Що ти базікаєш, Доллі, — утрутився до розмови її чоловік. — Що ти можеш знати про спідній одяг містера Керла?

— Нічого, — з гідністю відповіла йому місіс Бентрі. — Я лише висловила припущення.

— Тоді я трохи виправлю свою попередню репліку, — сказав сер Генрі. — Скажу натомість, що дійові особи вашої розповіді про той загадковий випадок стають вельми цікавими. Я починаю бачити їх усіх. А ви що скажете, міс Марпл?

— Людська природа є завжди цікава, сер Генрі. І просто дивовижно бачити, як певні типи завжди схильні діяти в один і той самий спосіб.

— Двоє жінок і чоловік, — сказав сер Генрі. — Стародавній і вічний людський трикутник. То невже вся суть нашої проблеми в цьому? Я схильний думати, що так.

Доктор Ллойд прочистив собі горло.

— Мені оце спало на думку, — сказав він досить невпевненим голосом. — Ви, здається сказали, місіс Бентрі, що й самі почували себе хворою?

— Ще б пак не хворою! Артурові теж було зле! І всім було зле!

— Отож і є, що всім, — зауважив доктор Ллойд. — Тепер ви розумієте, що я хочу сказати? В історії, яку нещодавно розповів нам сер Генрі, один чоловік застрелив іншого — йому не треба було вбивати всіх, котрі сиділи за столом.

— Я не розумію, — сказала Джейн. — Хто застрелив кого?

— Я хочу сказати, той, хто спланував ту подію, зробив це в досить-таки дивний спосіб, або сліпо вірячи в те, що випадковість буде поблажливою до нього, або виявляючи цілковиту байдужість до людського життя. Мені дуже важко повірити в те, що існує людина, здатна зумисне отруїти вісьмох людей для того, щоб усунути одного з них.

— Я розумію ваш сумнів, — сказав сер Генрі замислено. — Я визнаю, що й сам повинен був би відразу звернути на це увагу.

— А чи не міг він отруїти й себе самого? — запитала Джейн.

— Хтось, може, не прийшов на вечерю того дня? — спитала міс Марпл.

Місіс Бентрі похитала головою.

— Усі були на місці.

— Окрім містера Лоримера, я думаю, моя люба. Адже він не жив у вашому домі, чи не так?

— Ні, не жив; але він вечеряв із нами того дня.

— Он як! — сказала міс Марпл зміненим голосом. — Тоді це кардинально змінює всю ситуацію.

Вона спохмурніла, явно не вдоволена сама собою.

— Яка ж я була дурна, — прошепотіла вона. — Та ще й яка дурна.

— Щиро зізнаюся, ваше спостереження стурбувало мене, Ллойде, — сказав сер Генрі. — Справді-бо, як можна домогтися, щоб дівчина й тільки вона з’їла фатальну дозу.

— Ніяк, — відповів лікар. — Це наштовхує мене на думку, яку я хочу висловити. А що, як наміченою жертвою була зовсім не дівчина?

— Що ви сказали?

— В усіх випадках отруєння їжі результат часто буває непередбачуваним. Кілька людей їдять одну страву. Що відбувається? Одне або двоє відчувають легке нездужання, двоє інших переживають тяжкі симптоми захворювання, один — помирає. Це типовий розвиток подій — певності тут бути не може. Але існують випадки, коли втручається ще один фактор. Диґіталін — це засіб, який впливає безпосередньо на серце, — як я вам уже казав, його іноді прописують як ліки. Але в тому домі була одна особа, котра нарікала на хворе серце. Тож чи не була вона тією жертвою, що мала померти? Те, що не буде фатальним для решти, буде фатальним для неї — принаймні вбивця мав усі підстави так припускати. Те, що події набули іншого розвитку, лише доводить те, що я вже вам казав — непевність і непередбачуваність дії наркотичних речовин на людські створіння.

— Сер Емброз, — сказав сер Генрі. — То ви думаєте, це він був тією особою, котру призначили в жертви? Так, так, а смерть дівчини сталася внаслідок помилки.

— А кому дісталися б його гроші, якби він помер? — спитала Джейн.

— Вельми розумне запитання, міс Гел’єр. Одне з тих, які ми ставимо насамперед у тому відомстві, де я працював, — сказав сер Генрі.

— Сер Емброз мав сина, — повільно сказала місіс Бентрі. — Він посварився з ним багато років тому. Хлопець був навіжений і дикий, так мені розповідали. А проте не у владі сера Емброза було позбавити його спадщини — Клодергем-Корт мав статус невідчужуваної власності. Мартін Берсі успадкував і титул, і маєток. Проте сер Емброз мав багато іншої власності, яку він міг передати у спадок, кому хотів, і заповідав своїй вихованці Сильвії. Я знаю про це, бо сер Емброз помер менш як через рік після подій, що про них я вам розповідаю, і він не потурбувався скласти новий заповіт, коли Сильвія померла. Думаю, гроші дісталися