Читати книгу - "Дика енергія. Лана"

— Що зараз… із ними… роблять?

— Зараз погонич вивантажує їх на стрічку транспортера. Вони сонні, приголомшені. Не розуміють, що відбувається.

— Погонич?

— Чоловік, який їх привіз. За шість хвилин Завод дасть канатці задній хід, і вагон поїде назад.

— Разом із погоничем?

— Так… Якщо прийом пройшов успішно, погонич знаходить у вагоні підзарядку.

— А якщо не успішно? Якщо по дорозі когось… загубили?

Він нарешті випускає моє плече.

— Тоді погонич нічого не одержує.

Ні, недарма Григорій так за мене бився. До останнього.

— А люди?

— Зміна? Зараз їх везе транспортер… За три хвилини вивантажить на розпилювач.

Я впиваюся в поруччя крісла:

— І нічого не можна зробити?!

Він сідає поруч зі мною і раптом обіймає мене за плечі.

— Нічого. Нічого не можна зробити. Ми ж пам’ятаємо про десятки тисяч людей, які…

— Нехай би здохли всі синтетики! — кричу я з раптовою злістю. — Трупоїди! На чужій енергії…

— А ти сама? А твоя подруга? А всі твої знайомі, друзі… батьки?!

Ми мовчимо. Стіни вібрують. Догоряє вогонь у грубці.

— Моя дружина теж була синтетиком, — каже він пошепки. — Вона ніколи в житті нікому не зробила зла. Вона не винна… що не хотіла жити. Вона чесно намагалася. Заради мене. Заради нашої майбутньої дитини.

— У вас… дитина?

Стіни Заводу здригаються. Дрібно тремтять. Мені ввижається цей транспортер — як жадібний липкий язик, що тремтить з нетерпіння.

— Я не встиг, — каже Хазяїн. — Я добув для неї зарядку, але надто пізно. Немає в мене ніякої дитини.

Вібрація наростає. Ритм конвульсивний, рваний — ніби Завод відчуває близькі судоми. Я намагаюся щось сказати, але не знаходжу слів. Мені хочеться прокинутись.

— Тепер транспортер вивантажує їх на мембрану, — каже він. — Ти чуєш, стіни вже не так тремтять. — Він ривком притискає мене до себе. У мене перехоплює подих. — Синтетики не хочуть мати дітей. Майже не хочуть. Раніше в місті були мільйони людей, тепер значно менше. І вони майже не хочуть жити. Незабаром не залишиться нікого, придатного для переробки. Тоді Завод усе одно зупиниться, і синтетики все одно помруть. Розумієш? Але це трапиться не завтра і не післязавтра. Є ще час… І, зрештою, кожен із нас коли-небудь помре, але це ж не привід кидатися з вежі вниз головою?!

Мені здається, що він марить. Його рука все міцніше стискає моє плече. Усім величезним Заводом проноситься чи то подих, чи то конвульсія.

— Почалося, — каже Хазяїн. — Запрацював розпилювач.

У надрах Заводу зароджується новий ритм. Мої зуби починають цокотіти, як від сильного холоду. Я дужче стискаю щелепи. Мною трусить, Хазяїн відчуває цей дрож, я намагаюся вирватись, але він не пускає. Я завмираю.

— Іноді це триває годину, — мовить він. — Усе залежить… Але сьогодні швидко. Буде швидко. От побачиш.

У надрах Заводу щось із глухим стуком тріскається. Я відчуваю, як пробігає вітер кожним коридором і кожною вентиляційною шахтою, торкається моїх щік, завиває в щілинах, решітках і трубах. Злітають клапті жовтого туману. Яскравіше спалахує вогонь у грубці. Стовпом піднімається пилюка, по долівці бігають смерчики…

Потім вогонь у грубці гасне. Протяг слабшає.

— Усе, — каже Хазяїн і випускає мої плечі.

* * *

Я сиджу на верхівці громовідводу. Дивлюся на далекі гори. Металева платформа погойдується піді мною. Я піднялася сюди на світанку, а зараз сонце опускається за обрій.

Літо. У горах спіють полуниці. Я ніколи їх не бачила, про них розповідав Ярий… Все ще не можу не думати про нього. Але згадую вже рідше.

Коли сонце ховається, спускаюсь униз. Хазяїн, здається, чекає на мене. Змащує жиром шестірні огидної механічної стоноги.

— Що ти там робила?

— Вам-то що?

— Кожного разу, коли ти туди забираєшся, я боюся, що ти не повернешся, — серйозно каже Хазяїн. — Стрибнеш.

— Я ж дика, — змушую себе посміхнутися. — А дикі зневажають самогубство.

Він підштовхує стоногу під зад, і вона, гримлячи кінцівками, зникає в бічному коридорі.

— Що це?

— Чистильник. — Він витирає руки ганчіркою. — Хочеш, покажу тобі таке, що тебе розвеселить?

— Розвеселить? — Я скептично хмикаю.

— Ну, розважить принаймні… Ходімо?

* * *

Він знову йде попереду. Мерехтить зелений візерунок у нього на куртці. Я вже знаю, що це сенсори — майже як очі на спині.

Він приводить мене в підвал. Чи як іще можна назвати підземне приміщення?

Відчиняються важкі залізні двері — майже такі ж, як ті, у які я ввійшла. Хазяїн запалює ліхтаря, і я розкриваю рота від подиву: переді мною підземний хід! Широченний тунель веде вдалину, на підлозі поблискують рейки, на них стоїть, упершись буферами в земляний насип, платформа на чотирьох колесах. Дзюрчить вода: під залізобетонною конструкцією, під рейками, протікає струмок.

— Не оступися, — каже Хазяїн.

Я підходжу ближче. На платформі — величезний прозорий барабан, поставлений на ребро, на кшталт білячого колеса. На блискучих боках горять відблиски. Я зупиняюсь.

— Це дрезина на кулькових слимаках, — каже Хазяїн.

— На чому?

— Чудові тварюки. Кращі за будь-який механізм. Поглянь!

Він підносить ліхтаря ближче. Прозоре колесо на третину заповнене оліїстою щільною рідиною. До стінок де-не-де поприлипали довгасті тіла великих сірих равлів. На підошві у кожного — розсипи ртутно-блискучих кульок.

— Розвивають величезну швидкість, — каже Хазяїн. — Паруються тільки на суші. Тут, у колесі, самці. А тут, — він відчиняє бак біля стінки, — самки…

Я зазираю в бак. У темній рідині нічого не помітно.

— Вони такі ж, лише більші й рожеві, — каже Хазяїн.

— А сенс?

— Сенс у тому, що, коли самок додати в колесо до самців, вони всі нестримно рвонуть на сушу. Колесо так влаштоване, що вибиратися на стінку можна тільки в одному напрямку — вперед. Вони дуже важкі, рухаються швидко, ну і… колесо крутиться. Дрезина розвиває шалену швидкість у тунелі. Поворотів, підйомів майже немає. Рейки гладкі. А на зворотному шляху тебе чекає вже наступне покоління равлів — головне, спустити рідину з барабана одразу ж по прибутті. І вчасно розсадити молодих самців і самок.

— А куди веде цей тунель? — повільно запитую я.

Він закриває бак із рожевими самками. Стукає залізна кришка.

— Навіщо тобі?

— У місто, — кажу я, ніби сама до себе. — Бо як ви туди добираєтеся? Не у вагончику ж вам труситись…

— Ходімо, — каже він сухо. — Пора спати.

* * *

Завод живе своїм ритмом, настільки ж постійним, як зміна дня і ночі. Я починаю відчувати його так жорстко, як синтетик відчуває добу — період між двома енергетичними годинами. Де б я не була, я відчуваю цей ритм. Гудіння, не чутне вуху, зате відчутне шкірою. Двигтіння механізмів, шипіння пари. Напруга все зростає й