Читати книгу - "Омбре. Над темрявою і світлом"

Викувана зі щирого срібла і заговорена найпотужнішими молитвами жерців древньої Саби, ця Чаша зберігала у собі велику таїну — насіння плоду Дерева пізнання добра і зла.

Кажуть, вона призначалася для самого царя Соломона, але той мав мудрість, аби жодного разу так і не скористатися тим поганським дарунком, хоч і отримав його з рук найвродливішої жінки Сходу — Білкіс, цариці Савської.

І навіть пізніше, коли розважливість покинула Соломона, а жінки-чужинки спокусили його своїми ідолами, син Давида встояв перед найбільшою спокусою — бажанням дорівнятися, подібно Люциферу, у своїй владі Богу. Скористатися Чашею Омбре, здійснивши ритуал, стати володарем світу.

Чи міг на себе взяти таку роль Жак де Моле? І хто взагалі зі світських ненажерливих володарів має право претендувати на таку високу роль?

Свого часу лицарі-тамплієри вивезли з Єрусалиму чимало дивних речей, та Чаша Омбре не мала дістатися жодному земному монарху. Це означало б згубу. Крах цього світу. Апокаліпсис.

Тож дозволити, аби містичне вмістилище добра і зла потрапило до рук короля Філіпа чи папи Климента Великий Магістр не міг. Племінник був надійною людиною і відважним лицарем. Довірити Х’юго таємницю Чаші означало те саме, що забрати її із собою в могилу.

Жак де Моле не сумнівався: аби добитися свого, король Філіп піде на все, і тортури — лише справа часу.

Його старече тіло не витримає болю та страждань. Тож Чаша Омбре буде у безпеці, коли зникне із Франції. Опиниться якомога далі від Парижа.

Її можна було б відправити разом із браттями у незвідану морську даль, але отак просто віддати цю таїну на волю вітру і хвиль Жак де Моле наважитися не міг.

Знищити ж у вогні, переплавивши срібло, означало вивільнити заховане у Чаші насіння Дерева пізнання добра і зла. Тож Великий Магістр обрав інший спосіб. Чаша Омбре має зберігатися в надійному місці і ніколи не потрапляти до людських рук. Ця таємниця стане хрестом роду де Моле, і тільки його племінник Х’юго та його нащадки знатимуть, де захована містична посудина.

Він покликав до себе племінника і наказав разом із невеликим загоном лицарів Храму збиратися у дорогу, рушати до русинських земель, до кордонів Галицького князівства, де правив князь Юрій, онук короля Данила.

Колись русинський король гарно потовк храмовників-соломоничів під Дорогочином, але після того мав мудрість укласти з лицарями Храму військовий союз, і після того багато храмовників служили при його дворі та у війську.

З лицарями Храму знався і його син Лев. Та й онук, князь Юрій, підтримував дружні взаємини. То ж чи не скористатися його люб’язністю та відправити Х’юго просити в онука короля Данила притулку та захисту?

Молодий де Моле та його супутники дізналися про пекельну ніч, коли орден лицарів Храму перестав існувати, трохи згодом. Вони розуміли, що поспішне відбуття навантажених усіляким добром тамплієрівських кораблів з Ла-Рошелі не може віщувати нічого доброго.

Рано-вранці тринадцятого жовтня до Тамплю прибули озброєні королівські загони. Де Моле та ще кількох поважних храмовників арештували і ув’язнили до часу тут-таки, в одній із башт замку. Те, що залишилося в казні — жалюгідні крихти — було вивезене в Лувр. Де Моле бачив розчаровані обличчя королівських казначеїв і в душі потішався з них. Потім, ближче до обідні, Великого Магістра під конвоєм повели на допит.

Перед очима Жака де Моле знову виникла простора зала Паризького університету, куди його сам король Франції мав запросити на зустріч. Та чи була то розмова? Ні, ганебне судилище! На оббитих червоним сукном кріслах сиділи знатні професори-теологи королівства, представники духовенства, державні мужі.

Всі вони бажали почути старого де Моле, а ще більше бажали впевнитися у тому, що він вже безсилий відвернути неминучий крах ордену лицарів Храму. Що ж до короля, Філіп IV так і не з’явився!

Великому Магістру ордену тамплієрів, наче школяру, вказали на місце посередині зали, перед зібранням, де він стоячи мав відповідати на запитання королівської комісії.

Де Моле бадьорився. Він був упевнений в своїй правоті, в правоті справи, якій присвятив життя, в чистоті братів ордену та їх намірів. Але як він міг так помилятися у Його Величності! Король замилював йому очі, вдаючи щирого друга, осипав де Моле коштовними подарунками, родичався, а в той же час за королівським наказом по всій Франції стелилося чорне павутиння брехні й наклепу!

Найстрашніші підозри Великого Магістра справдилися. Звинувачення, про які де Моле ніколи і гадки не мав, наспіх склепані свідчення-докази вини тамплієрів у всіх смертних гріхах безжально посипалися на лицарів Храму. Навіть давній герб ордену, котрий у всі часи був символом братньої любові та християнських чеснот, королівське розслідування перетворило на посміховисько!

— Два вершники на одному коні! Чи ж не содомський гріх звеличують тамплієри? І що означає обряд відречення від хреста? І чи може лицарський орден в своїх руках зосереджувати стільки влади, грошей і військової сили? Чи не пряма це загроза папі і королю?

— Гадаю, останні два запитання і є справжньою підставою для цього ганебного допиту! — відповів Великий Магістр. — Єдиною підставою. А все інше — тільки пустозолоття. То і я почну з кінця, — Жак де Моле випрямив спину і подивився на тих, хто сидів напроти. — Лицарі Храму з першої миті заснування ордену були міцною опорою для папської тіари, французької корони і трону, а не загрозою для них. Бог