Читати книгу - "Первісна. Дорога на Тір Мінеган"

— Я не поїду на Мінеган, — аж надто квапливо сказав Бренан. — Я хочу залишитися з тобою.

Ґвен лагідно всміхнулась йому:

— Я теж цього хочу. Проте не збираюся ставити тебе перед вибором — або зі мною, або з сестрою. Тепер, з’ясувавши, що наші бажання збігаються, я згодна поїхати з тобою. Знаю, мені доведеться важко на Тір Мінегані, але я вже не буду самотня, зі мною будеш ти й підтримаєш мене.

— Обов’язково підтримаю, — пообіцяв Бренан. — Усім, що буде в моїх силах.

Далі вони вже не говорили про майбутнє, а завели мову про минуле. Бренан, заінтриґований новим для нього трактуванням Мор Деораху, розпитував Ґвен про події тих давніх часів, а вона охоче розповідала йому історію звільнення Абраду від нечисті, яка докорінно відрізнялася від офіційної лахлінської версії. Певна річ, Бренан не був цілковитим невігласом у цьому питанні, після переїзду на Абрад він прочитав чимало історичних книжок і чудово знав, що його співвітчизники ганебно ховалися на своєму острові від усіх небезпек, тоді як решта людей самозречено боролися проти демонів та чудовиськ. Також він знав і те, що провідну роль у цій боротьбі відігравали чаклуни та відьми, а от леґендарні молитви лахлінських праведників навряд чи допомогли знищити бодай одну пекельну почвару. Разом з тим, Бренан досі мав чимало пробілів у своїх знаннях, оскільки він, не наважуючись заходити до чаклунських крамниць, мусив задовольнятися звичайними книгарнями, де продавали лише схвалену Духовною Радою літературу. Тому навіть у Ґвениній стислій розповіді на нього знай чигали сюрпризи; зокрема, йому довелося знову переглянути свої погляди на драконів. Якщо лахлінські проповідники називали їх Китрайловим поріддям і зараховували до різновиду демонів, то духівники Абраду були поміркованішими в цьому питанні. Вони вважали драконів просто велетенськими ящірками, а всі історії про їхнє вміння літати, розмовляти й чарувати оголошували дитячими казочками. Проте з’ясувалося, що відьми та чаклуни щиро вірили в ці „дитячі казочки“. На їхнє переконання, дракони були такими ж дітьми Дива, як люди, і до прибуття шінанців залишалися єдиними істотами в Новому Світі, що протистояли почварам. У цій боротьбі вони майже всі загинули, і на початок Мор Деораху вціліло лише дванадцятеро драконів. З появою людей дракони усунулися від подальшої боротьби, полетіли на віддалений південно-східний острів, що згодом став називатися Драконячим, і там упродовж наступних семи століть тихо та спокійно повмирали. У давнину деякі відьми навіть спілкувалися з Останнім Драконом, а одна з них, Бетан вер Енид, була присутня при тому, як він помер і згорів у маґічному полум’ї…

— Тобі таки справді треба на Тір Мінеган, — врешті підсумувала Ґвен. — Там тебе навчатимуть як слід. А я не вмію. Зосереджуюсь на чомусь одному і забуваю про решту. Забуваю, що справжня освіта має бути різнобічною. З мене кепська вчителька.

— Аж ніяк, — палко заперечив Бренан. — Ти найчарівніша вчителька чарів.

Ґвенині щоки зашарілися.

— Ну от! — сказала вона. — Тепер ти вважатимеш за обов’язок обдаровувати мене компліментами. Тільки не перестарайся, а то я так розпалюся, що силоміць візьму тебе за чоловіка.

„А я й не пручатимусь,“ — подумав він із солодким щемом у грудях.

Незабаром Ґвен відчула, як спрацювали поштові чари, і видобула з поясного гаманця складений учетверо аркуш. Вони з Бренаном чекали на це, оскільки ще вдосвіта вислали вперед гінця зі звісткою для Шайни, що їдуть їй назустріч. Шайнина відповідь, написана явно на ходу, була гранично діловою:

Трактир на сімнадцятій милі. Винайміть для нас шість найкращих окремих кімнат. І ще три великі для супроводу.

Вони нещодавно проминули позначку п’ятнадцятої милі Іхелдиройдського тракту, і Бренан зауважив:

— Ми могли б поїхати й далі.

— І спіткати їх у чистому полі, — сказала Ґвен. — А Шайна ж напевно хоче, щоб при зустрічі ви не гарцювали на конях посеред дороги, а могли десь присісти, спокійно поговорити, нікуди не квапитися… Коротше, Бренане, годі гарячкувати. Потерпиш зайві кілька годин, нічого з тобою не станеться.

З цими словами вона приострожила свого коня, щоб наздогнати Ліама з герцоґом і повідомити їм останню новину. Бренан поїхав слідом за нею.

До трактиру, що так і називався — „Сімнадцята миля“, вони прибули близько першої по півдні. Окремо від нього стояла конюшня, а трохи далі розташувався огороджений невисоким парканом широченький майданчик для тяглового транспорту. Наразі він був порожній, бо каравани як із Тилахмора, так і з боку гір мали з’явитися тут аж надвечір.

Зате сам трактир виявився на диво людним о цій денній порі. На самому подвір’ї стояло з півдюжини коней, та й з метушні слуг біля конюшні було ясно, що вони мають там чимало роботи. Крізь розчинені вікна першого поверху, де була обідня зала, чулася музика впереміш із гомоном людських голосів.

Оскільки герцоґ вислав попереду двох ґвардійців з відповідними розпорядженнями, новоприбулих зустрічав сам господар трактиру, огрядний чоловік середнього віку, разом з дружиною та двома юнаками, вочевидь, синами. Всі четверо шанобливо привітали високих гостей, причому герцоґові вклонялися не так ревно, як Ґвен. Схоже, котрийсь із ґвардійців уже встиг бовкнути їм, що вона відьма; а може, вони самі це збагнули з її незвичного вбрання — бо ж на ній, як звичайно, були штани. На користь другого припущення свідчило й те, що до Бренана та Ліама поставились однаково, просто як до шляхетних молодих людей, а отже, не знали, що один з них відьмак.

Після привітань майстер Придер, так звали господаря трактиру, став вибачатися, що не може надати їм аж десять окремих кімнат (шість замовлених Шайною та ще чотири — для герцоґа, Ґвен, Бренана й Ліама), бо має їх лише дванадцять, а три вже замешкані до завтрашнього ранку. Випередивши Довнала, Ґвен запевнила трактирника, що це не