Читати книгу - "ГЧ"

— Костянтин Олександрович — запальний чоловік, — каже він. — На жаль, в науці це не завжди… допомагає. Він говорить: «Усі хвороби», «всі патологічні процеси». Боюсь, що це помилка, і нам треба вчасно застерегти від неї професори. Чому «всі»?! Ну, а, скажімо, інфекційні захворювання? Їх теж організовують нерви? Виходить, уся боротьба з мікробами зводиться нанівець? Мікроби ні до чого? Виходить, найвизначніші відкриття Пастера, Мечнікова, Дженнера, Ерліха та інших славетних учених, завдяки яким людство позбулося жахів віспи, дифтериту, сифілісу — помилка?!

Риданівці мовчать. Важка артилерія професорських аргументів гнітить своєю авторитетністю. І нотки «справедливого обурення», які доречно звучали в словах професора, такі переконливі. Правда, бракує ясності. Чи так уже необхідно тривожити імена світил?

Аспірант-комсомолець Данько шукає ясності, насупившись і ламаючи в руках сірникову коробку. Сірники в ній перестали вже триматися і раз у раз випадають на підлогу.

— А все-таки ці експериментальні виразки на ногах виникають від подразнення нерва у віддаленому пункті, а не від мікроба, — вперто промовляє Данько і одразу переводить суперечку з туманних вершин у галузь конкретних уявлень і фактів. — Кожного разу ця операція неминуче приводить до виразок. Куркін це довів. Тут сумнівів не може бути. Знаєте, скільки він таких операцій зробив?

Халтовський смикає вусом, нервово кусає верхню губу.

— Добре! Але ж ми пересвідчилися, що всі ці виразки кишать звичайними для них мікробами? Чи, по-вашому, мікроби теж з’являються внаслідок подразнення нерва?

Данько мовчить.

— Спробуйте-но одержати експериментальну виразку без мікробів, чисто нервовим шляхом, — в’їдливо підкреслює мікробіолог, ворушачи в повітрі пальцями.

Можна подумати, що ця розмова передається по якомусь інститутському нерву у віддалений пункт — до Ридана. Він раптом входить у лабораторію.

— Ось що, товариші. Виразки на стопі виникають внаслідок самої лише дії на нервову систему. Факт доведений. Проте виразковий процес в усіх наших експериментах супроводжується появою звичайної для нього бактеріальної флори. Спробуйте-но розібратися, в чому тут справа.

І він виходить.

Халтовський похмуро дивиться в простір, вус його смикається.

А Данько підводить голову і посміхається товаришам.

Тим часом чутки про риданівські досліди виходять за межі інституту. В наукових установах, у клініках, в сім’ях учених виникають суперечки, накреслюється розкол; одні вже знаходять у новій теорії пояснення багатьох незрозумілих явищ, інші тремтять перед можливим потрясінням основ.

Ридан усе це знає. Йому розповідають співробітники, йому дзвонять, нарешті, приходять відвідувачі, щоб одержати вказівки і в своїх установах розпочати нові дослідження.

Одного чудового дня аспірант Данько потрапив до Тропічного інституту, де в нього ціла група знайомих лікарів та аспірантів. На нього нападають із запитаннями, але він обмежується короткою інформацією і відхиляє дебати. Ніколи — у нього справи.

— Для того, щоб вилікувати людину від малярії, ви намагаєтесь знищити малярійні плазмодії в її крові. Так?

Початок принциповий і інтригуючий. Інститутці змовкають, передчуваючи нове відкриття, і з готовністю підтверджують:

— Так, так.

— Для цього ви даєте хворому хінін, який і вбиває плазмодії. Так?

— Так.

— Дозвольте маленький експеримент. Дайте трохи крові. Свіжої малярійної крові, наповненої живими плазмодіями. Кубиків два-три.

Кров приносять у термостаті, який зберігає температуру тіла. Другий термостат спеціально пристосований для досліджень. Він з’єднаний з бінокулярним мікроскопом, який дає можливість розглядати населення ще живої, теплої крові у капілярній щілині між двома рухомими дисками з дуже тонкого скла.

Данько повільно крутить диски, припавши до окуляра, і одразу натикається на плазмодії. Бліді, безформні грудочки, наповнені чорними крапками пігменту, повільно рухаються, витягуючи свої тупі, округлені виступи.

— Так, вони живуть. Тепер дайте розчин хініну, який ви впорскуєте хворим.

Він одливає в пробірку трохи крові і додає стільки ж хініну. В другу пробірку з кров’ю, де кишать плазмодії, він вливає більше хініну. В третю додає порцію такого міцного розчину, який отруїв би людину. Пробірки в термостаті.

Дослід триває довго. Данько час від часу підходить до мікроскопа. В усіх пробірках плазмодії продовжують жити. Хінін не діє на них!

— Що скажете, товариші? — Данько оглядає своїх друзів.

— Такі досліди відомі давно, — сумно говорить один.

— Я знаю. Я хотів побачити сам. Але хіба ці досліди не переконують вас у тому, що хінін безпосередньо не діє на плазмодіїв?

— Ні, не переконують. У пробірці одне, а в організмі створюється дуже складна обстановка.

— Згоден. Але чому ж вона створюється?

— Під впливом хініну.

— Виходить, хінін діє не на плазмодії, а на організм. І точка прикладення його дії, очевидно, нерви?

Малярійники розводять руками.

— Механізм дії хініну невідомий, — відповідають вони. — Крім того, бувають хіностійкі раси плазмодіїв.

— Добре. Почекаємо. Коли це з’ясується?

— Хворого щойно прийняли. У нього дводенна форма малярії. Сьогодні хінізуємо, завтра-післязавтра уже знатимемо.

Через день з’ясовується, що «раса паразитів не хіностійка», хінін припинив приступи пропасниці у хворого. А плазмодії його витримали в пробірці кінську дозу цієї отрути!

Після відвідин Данька, після його розповідей про нові роботи старий лікар-малярійник Дубравін довго сидить у лабораторії, курить, думає, переглядає старі пачки історій хвороби.

— Вони мають рацію, — говорить він своїм аспірантам. — Риданівці мають рацію! Я все життя, можна сказати, просидів на малярії і завжди стикався з фактами, які свідчать про те, що малярія і плазмодії — різні речі. Але я разом з усією медициною не міг наважитися визнати це, вишукував