Читати книгу - "Цитадель, Антуан де Сент Екзюпері"

Якщо ти хочеш говорити про сонце, якому загрожує смерть, скажи мені: «Сонце в жовтні». Адже це сонце вже блідне і несе тобі старість. А сонце в листопаді або грудні привертає увагу вже до смерті, і я бачу, як ти подаєш мені знак. Ти мене не цікавиш. Адже я тоді отримаю від тебе не смак смерті, а смак позначення смерті. Та це аж ніяк не мета, якої прагнуть.

Якщо слово підводить голову посеред твоєї фрази, зітни йому голову. Адже йдеться не про те, щоб показати мені слово. Твоя фраза - пастка для здобичі. А я не хочу бачити пастки.

Адже ти помиляєшся щодо об’єкта передачі, якщо думаєш, що його можна висловити. Бо інакше ти б сказав мені: «Смуток», і я б засмутився, а це й справді дуже легко. Звичайно, в тобі озивається млявий міметизм, який спонукає тебе бути схожим на те, що я кажу. Якщо я кажу: «лють хвиль», ти ледь похитуєшся. А якщо кажу: «Воїнові загрожує смерть», ледь тривожишся за мого воїна. За звичкою. Така дія поверхнева. Єдине, що має значення,- повести тебе туди, де ти побачиш світ таким, яким я хотів, щоб ти бачив його.

Я не знав ані вірша, ані образа у вірші, що був би чимсь іншим, ніж дією, спрямованою на тебе. Йдеться не про те, щоб пояснити тобі що-небудь, чи навіть навіяти що-небудь, як гадають найвитонченіші,- адже про це не йдеться,- а тільки про те, щоб спонукати тебе стати таким чи таким. Але, як у скульптурі я маю потребу в носі, вустах та підборідді, щоб вони відлунювати одне в одному і зловили тебе в мою мережу, я тобі навіюватиму або пояснюватиму що-небудь, щоб спонукати тебе ставати іншим.

Якщо я використовую місячне сяєво, не думай, ніби йдеться про тебе в місячному сяєві. Адже так само йдеться про тебе і в сонячному сяєві, або в будинку, або в любові. Просто йдеться про тебе. Але я вибрав місячне сяєво, бо мені був потрібний знак, щоб мене могли чути. Я не можу взяти геть усе. І стається диво, моя дія урізноманітнюється, наче дерево, що на початку було просте, бо ж насінина, а та насінина - аж ніяк не дерево в мініатюрі, бо їй треба розгортатись у часі, щоб розвинути гілля й коріння. Отак і з людиною. Якщо я додам їй щось просте, і, можливо, його нестиме одна фраза, моя влада буде урізноманітнювати та змінювати цю людину в її сутності, і вона змінить свою поведінку в місячному сяєві, в домі та в любові.

Ось чому я кажу про образ, якщо це справжній образ, що це цивілізація, в якій я замикаю тебе. Ти не можеш обмежити сфери, де вона панує.

Але, можливо, для тебе ця мережа силових ліній слабка. І її вплив зникає внизу сторінки. Отак є й насінини, сила яких гасне майже одразу, і створіння, яким бракує пориву. Але однаково ти міг би розвинути їх, щоб збудувати світ.

Тож якщо я кажу: «Солдат королеви», звичайно, йдеться, не про армію і не про силу, а про любов. І то особливу любов, яка нічого не сподівається для себе, а віддає себе комусь більшому за себе. Любов, яка ошляхетнює і підносить. Адже цей солдат сильніший за іншого. Якщо спостерігати цього солдата, ти побачиш, як він поважає себе через королеву. Крім того, ти добре знаєш, що він не зрадить, бо він захищений любов’ю, перебуваючи своїм серцем у королеві. Ти побачиш, як він повертається в село, гордий собою, а проте соромливий і шаріється, коли його запитують про королеву. Ти знаєш, як він покидав свою дружину, коли його покликали на війну, і знаєш, що його почуття - не почуття солдата короля, що сп’янів від люті на ворога і йде всадити йому свого короля в живіт. А інший іде навернути ворогів і завдяки начебто тій самій битві розмістити їх у любові. Або ж…

Та, якщо я говорю здалеку, я вичерпую образ, бо він має слабку силу. Коли солдат королеви і солдат короля їдять хліб, я не зможу одразу сказати тобі, що відрізняє їх один від одного. Адже образ тут - лише тьмяна лампа, яка, дарма що світить, як і кожна лампа, на весь світ, освітлює лише невеличкий простір перед твоїми очима.

Але кожна переконлива очевидність - зерно, з якого ти міг би виснувати світ.

Ось чому я казав, що, посіявши одного разу насінину, тобі вже немає потреби витягувати з неї самому свої коментарі, будувати собі самому свою догму й винаходити самому свої засоби дії. Насінина проросте на людському перегної, і народяться тисячі твоїх служників.

Отже, якщо ти вмів донести чоловікові, що він - солдат королеви, завдяки цьому народиться твоя цивілізація. Після цього ти можеш забути королеву.

Не забувай, що твоя фраза - це акт. Ідеться не про арґументацію, якщо ти прагнеш спонукати мене діяти. Невже ти віриш, ніби я можу наважитись на щось завдяки арґументам? Я знайду ще кращі арґументи проти тебе.

Де ти бачив, щоб жінка припинила знову здобувати тебе в процесі, в якому вона довела, що має слушність? Процес дратує. Вона навіть не зможе знову заволодіти тобою, показавшись такою, якою ти любив її, бо такою ти вже її не любиш. Я бачив одну нещасну, що, вийшовши заміж після сумної пісні, починає братися до розлучення з тією самою піснею. А ця сумна пісня доводить тебе до люті.

Можливо, жінка відвоює чоловіка, пробудивши в ньому спогад, яким він був, коли любив її. Але тут був би потрібний геній-творець, бо чоловіка треба чимсь наснажити, як-от я наснажую його схильністю до моря, що перетворить його в кораблебудівника. Тоді, звичайно, дерево ростиме і ставатиме різноманітнішим. І знову вимагатиме сумної пісні.

Щоб створити любов до себе, я спонукав народитися щось у тобі, що існує для мене. Я не розповім тобі про свої страждання, бо вони навіють тобі огиду до мене. Я не дорікатиму тобі: адже докори цілком слушно дратуватимуть тебе. Я не скажу тобі причин, які ти маєш, щоб любити мене, бо ти не маєш