Читати книгу - "Острови шторму та смутку. Гадюка"

Сім’я вже наздогнала мене і підштовхує рухатися далі. І я біжу вниз по схилу — так швидко, що ногами не встигаю перебирати. Коли опиняюся внизу, в легенях аж пече. Збуджена, я віддаю дівчинці собаку і вказую на натовп, що спокійно чекає своєї черги.

— Біжіть! Швиденько! Про вас подбають! — вигукую я і, щойно вони уходять, оглядаюся у пошуках Бронна.

Натомість бачу декого іншого. Він такий же прекрасний, як у день нашої зустрічі, а його неохайний вигляд лиш додає йому шарму. Це не хто інший, як мій наречений, він допомагає похилій парі зійти на судно. Ну що ж, тепер зрозуміло, чому Королівська Флотилія тут.

Відчувши на собі погляд, Торін підіймає голову і бачить мене. Він не здивований — мабуть, уже знайшов Ґрейс. Поспішаю йому назустріч і подаю руку на знак вітання. Його теплі обійми для мене як грім серед ясного неба.

— Ґрейс сказала, що ти відправилася за людьми Адлера? Я хвилювався.

Одразу згадую Кліва і його подих на моєму обличчі; згадую, як він погрожував мене покалічити.

До останнього не хочеться визнавати, що ці хвилювання таки виправдані. Цікаво, як я здолаю батька, якщо навіть із Клівом не впоралась? Проте відкидаю всі свої тривоги геть і питаю:

— Чому ти тут?

— Я отримав твоє повідомлення і вирішив йти тобі назустріч — саме вчасно. Ще трохи, і було б запізно, — він помічає мою порізану щоку, мою свіжу рану на шиї, — як же я радий тебе бачити, Мерріан!

Думається мені, що він таки щиросердечний.

— Я також! — і ці слова зовсім не передають всіх моїх почуттів.

Однак часу на продовження бесіди обмаль, тому що до нас підбігає один із людей Торіна. Він підозріло мене розглядає, і я впізнаю охоронця, що супроводжував Принца в день наших заручин. Як і тоді, він не надто радий мене бачити.

— Треба спішити, мій пане! — каже охоронець, — Острів дощенту знищений.

Торін киває.

— Мерріан! Це Шарп — мій найвідданіший командир.

— Вельми рада нашій зустрічі! — кажу я, але він не відповідає мені взаємністю.

— Мій пане…

— Так-так, рушаймо!

— Хвилину, — я вигукую, оглядаючись довкола, — а де Ґрейс?!

— Вона у безпеці, — відповідає Торін, — допомагає людям на кораблі. Я відведу тебе до неї.

Коли ми проштовхуємося поміж решти острів’ян, підштовхуючи їх до води, рука Торіна лежить на моїй спині, але мої очі невпинно шукають Бронна.

Вогонь дуже швидко дійде до нас, і мені тривожно, що його досі нема. Якщо Бронн не з’явиться зараз, то вже не з’явиться ніколи.

— Там ще багато залишилося? — запитує Торін, і я хитаю головою.

— Це всі. Принаймні, з цієї частини Острова.

Ми обмінюємося похмурими поглядами; без сумніву, загиблих дуже багато.

— Він за все заплатить! — вигукує Торін, і не зважаючи на всі обставини, всередині мене щось здіймається. Хоч я так мало знаю цього чоловіка, він все одно примчав на допомогу. І це не йде ні в яке порівняння з тим, що обіцяв, але так і не зробив його батько.

За весь час це — перший промінь надії.

Всі шлюпки вже відійшли від берега, остання чекає нас. Шарп у супроводі Торіна сходить на борт, а я вагаюся.

Торін простягає мені свою руку і коли я відмовляюся, він хмуриться.

— У чому річ?

— Бронн десь там…

Торін враз розуміє, що Бронн мені важливий.

— Ми почекаємо!

— Але ж мій пане!

— Повторюю, ми чекаємо!

Я із вдячністю киваю йому, а тоді, поглинута тривогою, обертаюся до Острова. Чорний-пречорний дим рветься догори із такою силою, ніби пнеться стерти з лиця землі саме Сонце, а повітря мертвіє у грудях, наче смола. Або ж це просто моє серце силкується битися, коли його полонить тривога. Я просто не можу втратити його. Я ж тільки зараз його знайшла.

Минають хвилини. Нічого не змінюється. Лиш чутно зойки чайок над головою і рев пекла, що насувається.

Торін торкається мого плеча.

— Мерріан, нам пора відчалювати.

Я не зважаю на нього, вдивляюся, намагаюсь вловити хоча б тінь Бронна.

Я не покину його…

— Якщо сюди навідається твій батько, ми всі загинемо! — Торін схвильовано мене обнімає, і мені несила його слухати, бо він таки має рацію.

— Бронне! — гукаю я, надіючись, що він таки почує, — Бронне!

— Він не прийде, — на цей раз голос Торіна значно м’якший.

Мої очі наповнюються слізьми, і причина зовсім не в ядучому димі. Раптом помічаю розмитий силует — мабуть, це мені лише ввижається? Але ж ні!

Бронн прямує до нас, ледве переставляючи ноги, через обидва плеча перекинуто по тілу.

Я мчуся до нього, Торін — за мною. Бронн опускається на коліна, аби Торін зміг забрати одного із врятованих. Другий чоловік дуже обпечений, і Торін обережно бере його на руки.

— Що сталося? — я запитую.

— Це Девіс та Роуч.

Знаю, що Бронн із ними товаришував, тож їхня смерть не принесе нікому радості.

— Мені дуже шкода.

Він довго не відповідає.

— Підібрав їх, коли вже повертався, тому так затримався.

Відбери два життя, натомість врятуй ще два. Гадаю, саме такі в Бронна домовленості зі смертю.

Ми більше не розмовляємо, ще матимемо на це час. Тепер єдина наша мета — залишити приречений Острів. Тільки-но ми всі розміщуємося у шлюпці, Шарп починає веслувати.

Тепер ми в безпеці, вогонь уже не зачепить. Мене долає шалена втома, і я спираюся на Броннове плече. Він бере мою руку, проте його пальці спиняються на зап’ясті, якраз біля мого опіку.

Я перехоплюю швидкий погляд Торіна, перш ніж він відвертається, і на душі знову стає тривожно.

Я стуляю повіки. Хай це буде найменша з моїх тривог. За всю історію Дванадцяти Островів внаслідок жорстокої атаки зруйновано Четвертий — найкрасивіший з усіх. Йоренові поля стерті з лиця землі, його неймовірно багаті врожаї пішли з димом.

Горе роздирає груди. Боляче, ніби я знову втратила свою родину. Цей біль просто нестерпний.

Отже, мені не вдалося зупинити екіпаж «Діви», а Ґустав повернеться і розповість, що я вбила Кліва.

Батько й так був лютий як звір, а тепер знавісніє ще більше.

Він спопелив Четвертий Острів — і що він іще накоїть?

XVI

Ще недавно я просила долю більше ніколи не повертати мене на Шостий Острів, однак я знову тут, і навіть лиховісні низькі хмари та смертоносні