Читати книгу - "Моя неймовірна спокуса, Аріана Мел"

Зранку, Веремій, як і казав підкидує мене на роботу. Попередньо ми заїжджаємо до мене на квартиру. Я переодягаюсь у офісний одяг і беру деякі документи.

Заходжу в приміщення. Дядько Вадим, як завжди усміхнено вітається. Хоч хтось мені радий. Я відповідаю в тому ж дусі. Рухаюся коридором. Посмішка ще грає на моєму обличчі. Вітаюся з колегами, які проходять повз. Вони кидають промовисті колючі, часом зацікавлені погляди.

Трясця! Отже народ в курсі. Давид як міг так прикрасив свою правду. І звісно, не на мою користь. А щоб йому!

У нашому кабінеті мої здогадки лише підтверджуються. Денис, козляра, зверхньо і глузливо пирхає, не встигаю я ще й порогу переступити. Віка і Олеся обмежуються лише всерозуміючими поглядами.

От «колеги»! Я то думала, ми не погано спрацювалися. Теж мені жіноча солідарність. 

Одна лише Аліна вкладає в свій погляд підтримку і співчуття. Так, не багато виявляється дружніх колег на цій фірмі.

— Ох же ж, свята невинність, власною персоною, — не втримується Денис. Розтягує слова, смакує кожним.

Поки лише мовчки скриплю зубами. Піднімаю запитально брову. Не витримую.

— Ти хочеш щось мені сказати? — виходить трохи грубо, але мені начхати. Денис не кращий за Давида, паршивець дрібний.

Примружую очі, в повітрі, ніби перед грозою… пахне свіжим скандалом. Простір між нами потріскує, так наче зараз має відбутися вибух, або виплеснутися хвиля лави.

— А чого б і ні, — мов отруту лиє, сичить, — Ще не так давно ти кричала на цілий офіс, що не трахаєшся з Брилем і це гидкі наклепи, а тут таакі незручні подробиці вилізли… Аяяй, Макаренко, як не гарно.

Прицокує язиком у фальшивому співчутті. Криво усміхається. Задоволений. Смакує моїм приниженням.

Починаю тихо його ненавидіти. Та дзуськи тобі! 

Посміхаюсь. І солодко промовляю.

— Денис, ну справді. Мене дивує, що тебе так цікавить з ким і коли я трахаюся. Можливо тебе ще цікавлять більш пікантні деталі? Не знаю, пози, місця, скільки раз.. А може ти сам мрієш бути на місці моїх уявних коханців чи то ти все ж так за Сотника хвилюєшся?

На цих словах Аліна пирхає зі сміху. Глузую, і тепер вже я насолоджуюся виглядом багряних плям, якими вкривається його фізіономія. Він шипить.

— Та трахайся собі хоч з дідьком лисим! Я мрію?! Та ти Макаренко про себе хто знає що уявила! Ха! Не про це мова, а про те, що ти бре-ху-ха, — останнє слово протягує і воно б’є мені по вухах.

— Серйозна заява така. Не поясниш чого? — мій все ще глузливий тон бісить його. Розтягую губи у посмішці.

— Давида звільнили, — випльовує.

— І? Мені що, заплакати з цього приводу? До чого тут я взагалі?

Він підозріло дивиться на мене.

— Ти й сама знаєш.

Закочую очі.

— Просвіти мене. Бо здається ти не в курсі, що у мене немає таких повноважень.

— Це ж ти, та що немає жодного стосунку до Бриля, — саркастично сипле, — Гарно все обставила так, щоб Сотника поперли. Помститись вирішила за той випадок, хіба ні?

Я розреготалась.

— Денис, ми не в суді, а ти не адвокат Давида, щоб його репутацію захищати. Він сам влип і сам хай розгрібається. Я поняття не маю за що його випхали. Але я тут точно ні до чого!

Не дуже і кривлю душею. Я ж таки ні при чому. Бриль при чому, але ж не я.

— То чого він на тебе заяву накатав?

Віці і Олесі ледь очі з орбіт не вистрибують. Аліна лиш запитально піднімає брову.

— Він що?! — не можу стриматись, продовжую реготати.

Оце ж падлюка Сотник! Треба ж такого нагородити. Гнів миттю починає закипати в мені і проноситься венами. А щоб тобі! Вирішив, якщо сам йдеш на дно, то і мене заразом потопити?! Щоб не сумно там було?

Пихчу. Злі сльози виступають на очах. Закушую губу. Так, Злато, бери себе в руки. Ще не вистачає, щоб цей козел побачив і позловтішався зайвий раз. 

Прокліпуюсь, видихаю. Тоді прямо дивлюся на Дениса.

— До твого відома — це я написала заяву на Сотника, бо цей дурень недалекий переступив усі межі і напав на мене, вдершись у мою квартиру. Те, що він собі щось там понавидумував і зробив лиш йому зрозумілий висновок, не дає йому права так чинити і продовжувати пускати такі гидкі плітки. От тепер хай за свої вчинки відповідає в суді.

Тиша, що запанувала в кабінеті, була приголомшливою.

— Тому ти погано поінформований. Наступного разу перевіряй інфу, щоб не виставляти себе ще більшим придурком ніж ти є.

Я задоволено про себе усміхаюсь. Це нокаут. Ха! Так тобі!

До кінця дня атмосфера в приміщенні напружена. Проте Денис більше не намагається закидувати пустими фразочками.

Та все ж я не ризикую висовувати носа з кабінету, бо прекрасно розумію, що паршивець вже на всю фірму розніс свіжі плітки, а дівчата, мабуть, доправляють. Тому на обіді стирчу сама в кабінеті, коли Аліна приносить мені каву.

— Весело тобі жити останнім часом, — хмикає.

Піднімаю очі. Добре, що є хоч одна людина, яка не осуджує, а підтримує.

— Дякую, — беру паперову склянку і відпиваю трохи.

— Перейшов значить всі допустимі межі?

— Угу, — соплю, бо не дуже й хочеться проходитись по цих спогадах знову.

— Розумію. Що тепер?

Я мовчу. Не знаю, що відповісти, бо я і сама гублюся. По шкірі пробігає неприємний холодок.

— Бриль мені запропонував посаду у себе, — раптом випалюю.

Аліна хоч трохи в курсі реальної ситуації. А мені до чортиків треба з кимось поділитися тим, що мене геть замучили. Але навіть вона здивована такою пропозицією.

— То у вас стосунки, дивлюся, зав’язались не на жарт?

— Я і не знаю чи є у нас ці стосунки. Просто..ее, — не можу змусити сказати, що у нас «просто секс».

Але мені і не потрібно. Звична Алінина проникливість мені зараз дуже до речі.

Я бачу як тінь розуміння пробігає її очима. Та вона лише заперечливо хитає головою.

— Гадаю, ти в доволі ризикованому становищі.