Читати книгу - "Полонянка спустошених земель, Анна Ліє Кейн"

Я стояла поруч з Діларою, спостерігаючи за тим як хан зустрічає володаря краю. Я не запам’ятала назву останнього.

Дивилася на смаглявого чоловіка у вишитому вбранні, за яким стояли його підлеглі, але не слухала, що він казав. Натомість бічним зором помічала наложниць, які розташувалися поряд з нами. Вони кидали на мене короткі погляди та про щось тихо перемовлялися.

- Чому хана так люблять жителі столиці? - спитала я пошепки. Ділара на мить прикрила повіки. Склала руки на випинаючому животі та ледь чутно відповіла:

- Він хороший правитель.

- Поки що я не побачила в ньому нічого хорошого, - мої вуста лиш трохи ворушилися, щоб не привертати увагу. Але Ділара мене почула. Та тепер уникнула прямої відповіді, поставивши своє запитання:

- Торгніра Гунара поважають мешканці Мілаїри?

Я задумливо відвела погляд. Ковзнула ним по скринях, які гості привезли з собою. Чоловіки дивилися на хана з повагою, говорили ввічливо та щиро бажали йому довгих років життя. Принаймні вони виглядали щирими. Мені згадалося як радів та ловив кожне слово правителя натовп на площі у день свята. Вони дивилися на хана, як на божество.

- Наскільки мені відомо, - відповіла повільно. - Торгнір хороший король. Його політика дозволяє королівству розвиватися.

- А чи можеш ти назвати його хорошою людиною? - Ділара глянула на мене. Але у її очах я не побачила питання. Вона чудово знала відповідь. Ні, я не змогла б такого сказати. Вичекавши хвилину, Ділара відвернулася та промовила: - Наш світ влаштований так, що на троні можуть опинитися лиш ті, хто готовий наважитися на найгірші вчинки. Дорога до влади ламає слабких.

Ділара замовкла. Вона продовжувала дивитися перед собою. На її обличчі не відобразилося жодної емоції. А я опустила голову. Моїми руками вже була виготовлена отрута, від якої загине хан Мансур. І мене роздирали суперечливі почуття. Думка про вбивство мені не подобалася, я не хотіла нікого вбивати. Я знала як світові дістається життя, бачила як страждають жінки, народжуючи. Але друга частина мене - темна, розгнівана і вкрита потворними виразками після усього пережитого болю - хотіла помсти. Бажала смерті тому, хто відправив армію на мої землі, а мене полонив на довгі місяці та ледве не стратив.

Коли зустріч скінчилася, хан з гостем відправилися до головної будівлі палацу, а до Ділари підійшов її чоловік. У його голосі ковзнула якась дивна інтонація. Я стояла поруч, схиливши голову, та дослухалася до слів. Коли мова зайшла про мене, дуже здивувалася:

- Великий Хан питає, чи не награлися ви з мілаїрською полонянкою? - з повагою поцікавився чоловік. Ділара відповіла питанням:

- Він хоче зробити її своєю наложницею?

- Не думаю. Скоріше, він захоче скористатися нею, коли справа дійде до перемовин.

- Тоді він має ще подякувати мені, що я не дозволила її вбити, - примхливо сказала Ділара та схрестила руки на грудях.

- Гадаю, він зробить це, - не став сперечатися брат хана.

- Якщо полонянка знадобиться хану, то мій дозвіл буде останнім, що його хвилюватиме, - Ділара починала дратуватися. Розмови з чоловіком завжди псували їй настрій. А от він дивився на неї з теплотою та юнацькою сором’язливістю, ніби не наважувався вважати її своєю дружиною.

Чоловік кивнув, підтверджуючи слова дружини. Помовчав трохи, а потім спитав:

- Мені не варто хвилюватися за вас, Діларо?

- Ні, - сухо відрізала жінка. - Я можу йти?

- Звісно. Гарного вам дня.

Після прощання ми вирушили до будинку. Служниці зустріли свою пані та запропонували приготувати чай. Вона погодилася. Есма пурхала навколо Ділари, допомагаючи тій переодягатися у зручніше вбрання, потім розплітала зачіску. Пінар принесла тацю з десертом, який був популярним у ханстві. Спеціально оброблене фруктове пюре у формі кубиків покрите солодкою пудрою. Я стояла осторонь. Мені не дозволялося торкатися їжі пані. Та від нудьги я стежила за діями служниць. Пінар відійшла від столу. Есма понесла одяг пані в іншу кімнату, а дві інші служниці ще не повернулися з чаєм.

У цю мить Ділара дістала залізну пляшечку, у яких зазвичай зберігалися лікарські порошки. Мої очі здивовано розширилися, але я не рушила з місця. Лише дивилася як жінка підійшла до таці, роздивилася солодощі, а потім на одне з них висипала трохи білого порошку. Він злився з пудрою і не привертав уваги. Я знала, що і на смак його помітити буде неможливо.

Моє серце шалено билося в грудях, поки я невідривно дивилася на десерт. Коли ж я підняла очі, побачила як Ділара сховала пляшечку туди, звідки взяла. Вона не дивилася на мене. А краєм ока я помітила, що Пінар теж стежила за діями пані, а тепер опустила голову. Мені захотілося спитати, що відбувається. Але в цю мить у кімнату повернулися служниці. Вони принесли чай та почали розважати пані розмовами. Нові плітки ширилися палацом і стверджували, що хан збирається узяти ще одну наложницю.

Та я не слухала дівчат, а дивилася на фруктові кубики.

Невдовзі пролунала фраза Ділари:

- Я не хочу солодкого сьогодні, - невістка хана відклала шматочок, який встигла тільки надкусити, та махнула рукою: - Пригощайтеся.

Служниці перезирнулися.

- Ви відмовляєтеся від солодкого? Це на вас не схоже. Можливо, ви захворіли?

- Мої смаки постійно змінюються, - спокійно знизала плечима жінка та поклала руку на живіт. Мені здалося, що це дуже гарне виправдання. Ділара піднялася та попрямувала в коридор: - Я трохи відпочину. Не пускайте до мене нікого.

Служниці вклонилися, проводжаючи пані, а потім потягнулися за ласощами, аж раптом їх зупинила Есма. Вона з викликом глянула на мене:

- Закладаюся, що мишеня такого точно не куштувала.

На тарілці лишилося п’ять шматочків, по одному на кожну служницю, враховуючи мене. Есма мала рацію, у мене дійсно не було можливості спробувати чогрійські делікатеси. Але саме зараз я точно не хотіла торкатися ласощів. Та Есма піднялася з місця, навмання узяла шматочок та підійшла до мене. Я встигла помітити, що це не той кубик, якому дісталася зайва присипка і трохи розслабилася, хоча все ще не планувала його їсти.