Читати книгу - "Під моїм (палким) наглядом , Ксандер Демір"

Він детально та повільно пояснював кожне нове правило. Як саме тримати зброю, що робити, якщо вона тебе не слухається та ще дуже багато чого. Мені було цікаво його слухати. Це було по-особливому насправді.

Я зробила декілька не дуже влучних пострілів. Повернувши голову до Дем’яна, я помітила його посмішку. Однак, він нічого не сказав.

- Дивись, - він підійшов та встав позаду мене. Я відчувала його дихання у себе на шиї, і це трішки зводило мене з розуму. – Я тобі допоможу.

Його долоні, теплі та міцні, накрили мої, наче створюючи невидимий союз для утримання зброї в руках. Він легко коригував моє тримання пістолета, надаючи йому правильний нахил. За останніми прохолодними зіткненнями з реальністю я відчувала, що весь світ зникає, і залишається лише він та я.

Трішки повернувши пістолет в інший бік, Дем’ян демонстрував мені нюанси обробки зброї. Але це вже було за межами моїх думок, оскільки його тіло було так близько до мого, що на мить я втратила зв'язок з реальністю. Я закрила очі, відчуваючи його присутність як щось більше, ніж лише навички тренування – це була насолода, комфорт, затишок та безпека, яку можна відчути лише в його обіймах.

- Ти мене слухаєш, Ліє? – запитав він, з нотками роздратованості.

- Дем’яне, це складно! – крізь зуби сказала я.

- Чому?

Козак відійшов від мене, свердлячи мене своїм прискіпливим поглядом. Він зняв навушники. Аби чути мене краще, тому я повторила за ним.

- Тому, що складно.

- Тобі не подобається стріляти? – він продовжував дивитися на мене, а його брови немов жили своїм життям.

- Ні, я не про це, Дем’яне. Мені дуже подобається стріляти і це все, - я покрутила долонями, вказуючи на приміщення. – Я дуже вдячна тобі, справді.

- Тоді в чому річ?

- Ти, - я тяжко видихнула, заплющивши очі. – Ти занадто близько до мене.

Дем’ян посміхнувся, трішки навіть червоніючи, але це було нічого в порівняні з моїми червонющими щоками!

- Пробач, я не подумав, - він похитав головою, продовжуючи щиро та трішки збуджено посміхатись. – З яких пір, тебе так хвилюють мої дотики?

- Ти хочеш про це зараз поговорити? – я склала перед собою руки, уважно вивчаючи його емоції.

- Давай, якщо я попаду в усі мішені точно в яблучко, ти мені відповіси?

Він швидко надягнув навушники на свою голову, а я в цей час також повторила за ним, а потім пристосовувала свої окуляри, готуючись до наступного етапу нашої «подорожі». Це було вперше, коли я мала можливість спостерігати, як Дем’ян володіє зброєю. До цього моменту він лише демонстрував на мені ж, вказуючи на правильне тримання та позу. Однак сам ще ні разу не стріляв, і це створювало атмосферу невизначеності та цікавості.

За секунди, що розділяли моє підготовче вдягання та момент, коли він натиснув на спусковий крючок, я відчувала невеличке хвилювання. Чи він буде так само впевнений і майстерний, як у попередніх вправах? Відтепер відбувалася реальна робота зі зброєю, і я з нетерпінням чекала на його перші враження від цього процесу. Проте, за спиною у цього чоловіка і робота поліцейським, і охоронцем. Я не здивуюсь якщо зброєю він володіє так само добре та майстерно.

- Всі в точку, - сказав він, знімаючи навушники та окуляри. Сказати чесно, це було найкраще, що я сьогодні бачила.

- Ти великий молодець, Дем’яне, - я посміхнулась йому, повторюючи за ним. – То і що ти тепер хочеш дізнатись?

- Я хочу дізнатись усе, але тільки після опівночі.

- Чому?

- Тоді я вже не твій охоронець, а звичайний сусід, - він усміхнувся мені, знизивши плечима. – До речі, якщо ти хочеш, я можу потренуватись з тобою ще деякими видами спорту. Наприклад, бокс.

- Ти хочеш стати моїм тренером? – я посміхнулась, підійшовши ближче до нього.

- Я хочу, аби ти вміла постояти сама за себе. Я знаю, що ти колись і учителю голову розбила вазою, але іноді цієї вази може і не бути поруч.

- Звідки ти це знаєш?

- Секрет.