Читати книгу - "Сни Морфея , Tалі Птах"

Не вірилось, що Рей так швидко прийшов до тями після такої важкої операції. Але це може бути непоганим знаком, хлопчик став міцнішим. Хіба не так? Не рідким явищем було зцілення аурою — пілігрими, які мали рак, після важких походів набагато краще проходили лікування. Що правда, частіше це були морфеївці. Щасливці. Моро дивився у вікно і все думав, його думи переплітались в нитку і плели полотно маячні. Ні як не виходило зрозуміти ті сфери, ті Царства і Аїда. Точніше Аїда Алекс розумів, тільки що він може з тим зробити? І хто дав таку кумедну назву тому божеству? Чи настануть часи, коли все буде як колись, які фільми показують, такі старі, старіші за Моро і його батьків? Алекс точно знав що ні. Але життя мріями і надіями здавались такими солодкими і так рідко інженер їх собі дозволяв.

Алекс зняв піджак, коли піднявся до палати Рея. В коридорі виявилось повно людей в білих халатах, які голосно між собою говорили, тримали в руках планшети. Щойно вони побачили чоловіка, всі разом затихли і поступили дорогу. Моро на секунду зупинився, очі його розширились, ніхто з цих людей не дозволили собі навіть голови підняти на інженера. Чоловік зірвався з місця і побіг до палати сина. Рея в ліжку не було. 

— О господи, — тихо промовив Алекс і ноги його підкосились. Тримаючись за ліжко, йому вдалося встояти на ногах.

— Алекс, — тихо сказав Лорі, він стояв  разом з іншими лікарями і науковцями в коридорі, — Він знову пішов у поход.

— Лорі, — прохрипів інженер, очі його наповнились слізьми — Лорі, Лорі, це кінець?

— Не кінець, — сказала лікарка Рея, — Ми відстежуємо його на картах. Його пластини подають сигнали, він живий.

— Але в якому стані він повернеться? — шоковано спитав Моро.

— Цього ми не знаємо. 

— Як давно його нема?

— Як тільки він зник, одразу відправили повідомлення. Ним будуть займатись кваліфіковані спеціалісти, а тепер я раджу вам пройти в кімнату очікування і відпочинку.

Але до кімнати очікування і відпочинку Моро не дійшов. Прийшло сповіщення від лікаря Ліри. Моро кинувся у корпус аїдовців. Продершись крізь марення, які являлись велетенськими липкими лапами, що намагались схопити чоловіка і розірвати між собою і гучні крики (Алекс не був впевнений, що крики були маренням). Боротись проти бажання затулити вуха і лягти на підлогу було не аби як важко, руки самі піднімались до голови.

— Що трапилось? — задихаючись спитав Алекс.

— У Ліри відмовив серцевий апарат і аура знову не стабільна, — відповів лікар, — Вона прямо зараз на операції.

— Аура? — не зрозумів Моро.

— Так, аурометр вловив нестабільність.

— Які в нас шанси? 

Лікар не міг відповісти одразу, він зітхнув, прочистив горло і відвернув погляд.

— Не великі, — нарешті сказав він. 

Моро залишився один в палаті донечки. Він дивився перед собою на велике вікно. Для більшого драматизму мав би бути дощ, але як на зло погода розвиднилась і сяяло сонечко. 

Інженер сів на стілець і хвилину не рухався. Очі його були приковані до підлоги. З рештою інженер знайшов в собі рештки сил і дістав телефон. Довго Моро не чекав, всього кілька гудків.

— Алло, — привітався чоловік.

— Алло. Алекс, любий, ти? Ти вчора телефонував, але я трохи випила.

— Я знаю, – відрізав той.

— Так ти готовий зустрітись? Якщо не хочеш довго сидіти, можемо швиденько все вирішити і зараз.

— Ти точно не хочеш приїхати до дітей?

— Алекс, ми це вже обговорювали. 

— А тепер слухай уважно, Вероніка. Ти можеш і не отримати ні копійки з мого рахунку, — Алекс двома реченнями поясним що з дітьми, — У тебе був шанс з ними проститись. Зараз вони на межі смерті. Обидва. Якщо хочеш розводитись і судитись, будь ласка. Не надійся ні на що, якщо не приїдеш прямо зараз в корпус аїдовців і не будеш чергувати у палати Ліри. Я пропуск дам. Якщо відмовишся і хоч хтось з дітей помре, не розраховуй на перемогу в судді. Я втомився. Я не можу розірватись між двома корпусами.

— Господи, — роздратовано сказала жінка, — в чому проблема помістити їх в один корпус? А ще краще в одну палату. 

Моро поклав слухавку. Він не міг в то повірити. Голова паморочилась. Ніякої інформації від лікарів він не отримував протягом півгодини. Від глухої тиші, кожен звук здавався занадто гучним. Тому інженер аж підскочив, коли в двері постукав Лорі.

— Ти як? — спитав Деванс.

— Що там Рей? — не підводячи голову, запитав Моро.

— Нічого конкретного, окрім того, що він живий.

На телефон інженера прийшло сповіщення від дружини.

“Загубила ключі від машини.”

Моро зітхнув і піджав губи. 

— Вероніка не хоче їхати, навіть почергувати тут. Я поставив їй ультиматум, якщо вона не буде допомагати, я не заплачу їй. Але вона навіть за гроші не буде чухатись. Я не можу розірватись. І не знаю за кого хапатись.

Сперши лікті на коліна, Моро поклав голову на руки і заплакав. Його сльози були щирими і гіркими. Схлипи подібні до дитячого горя. Проста емоція яка роками пекла Алекса всередині і з кожним днем росла все більше і більше, пускаючи корні у закуточки чоловічого тіла і душі. Він плакав так по справжньому, що серце Лорі розривалось. Деванс не міг стримувати сліз, розуміючи всю трагічність ситуації, проте мусив залишатись з холодною головою.