Читати книгу - "Дитя песиголовців"

І додала, перш ніж старенька встигла відповісти:

— Зрештою, ритуал — це ж завжди оновлення, так? Поновлення навіть. А коли нема кому і нема що поновлювати… Зала так чи інакше зануриться в темряву, а стадо диких овець обійде зігнилий паркан чи перестрибне — і ніхто вже не змінить плівку, ніхто не встигне побудувати новий паркан.

— Кіз, — навіщось виправив Чепурун. — Стадо диких кіз.

Його бабуся підвелася з-за столу — Марта й не помітила, коли це сталося.

— Дуже, дуже давно, — сказала пані Ліза, — одна людина говорила мені точнісінько те саме. Він був непоганий з себе, освічений, сміливий. Він точно знав, чого хоче. А коли добився цього — відтоді, здається, тільки те і робив, що намагався виправити скоєне. Тому, любі мої, запам’ятайте: коли вам раптом примариться, що світові щось загрожує і ви точно знаєте, як врятувати його, — візьміться за щось по-справжньому корисне. Посадіть квіти під вікнами, прибийте шпаківню, помийте підлогу. Навідайтеся до мене, зрештою — я завжди буду рада вас бачити.

Чепурун теж підвівся.

— Ба’, ти вибач, що ми тебе заговорили, ти ж, певно, стомилася. Та й нам із Мартою треба повертатися, поки ще ходять маршрутки… Ти тільки клич, як раптом що — ну, треба буде допомогти із кропивою, наприклад…

Пані Ліза покивала. Вона і справді мала не надто обнадійливий вигляд. І ці її пухирі на руках, зараз вони здавалися більшими і напевно дико свербіли.

Тому Марта відчула себе ще тією сволотою, коли стала перед панею Лізою і заявила:

— Нікому не потрібна чиста підлога, якщо просто на ваш дім сунуть швидкострільні фафніри. Все це самообман. Вибачте, пані Лізо, що я так кажу, але… Одного разу ви припустилися помилки — і через це гадаєте, що обрали хибний шлях. Що, типу, не треба нічого змінювати, а інакше буде ще гірше. Тому ви сидите у Чурянах, намагаєтесь якось спокутувати свою провину. Розумуєте про молодість та мудрість. Знаєте, якщо мудрість — це нічого не робити і всього боятися, мала я на увазі таку мудрість! І ще, — додала вона, струшуючи з плеча руку Чепуруна, — ще одне: я вважаю, молода фрейліна по-справжньому кохала — і тому намагалася повернути прихильність того офіцера. Не її провина, що він обманув її. Єдина її помилка — шлях, який вона обрала.

Марту несло, вона й сама не до кінця усвідомлювала, про що говорить. Це приходило звідкись іззовні, вливалося в неї, наче молоко у глечик. Гіркота. Відчай. Непроглядна надія. Спокуса скористатися тими знаннями, які вона отримала, коли навчалась у закритій Академії. І тими, що стали її частиною до Академії — після того, як звичайна донька поліцмейстера була обрана Королевою Лісів та Полів.

Суперечливі бажання зітнулися в ній. Забути запах шкіряних сидінь у чорному лімузині. Ще раз почути шурхіт, з яким розстібувався його френч. Стерти поблажливу посмішечку з його вуст. Відчути тепло його долонь.

Забути ті шість місяців. Повернути й подовжити їх.

Вирвати своє серце. Вирвати його серце.

І розтоптати. Щоб — волав від жаху, від розкаяння, від болю, від проклятущого моторошного болю, який не притлумити ні морфіном, ні «зоряним пилом» — нічим, нічим!..

Вона знала, що є тип заклять, які заборонені до вивчення. Закляття, що використовують силу драконових кісток. Використовують ненависть, котрою просякнуті кістки.

Але іноді в людини просто не лишається іншого виходу. Просто не лишається!

Вона знала, що порошком із кісток, яким торгують у нижніх рядах Линварного ринку, можна тільки труїти блощиць та вошей, навіть годящий мутабор із нього не зробити. Вона знала, що їй потрібна по-справжньому велика кістка. І відносно свіжа.

І вона знала, де шукати. Лишалося добути інструмент, за допомогою якого це можна буде зробити.

Кістки дракона — на кшталт акул. Аби акула випливла з глибин, достатньо краплі крові. Щоб на поверхню виринула велика кістка, буде потрібно дещо більше.

Вбити живу людину вона б не змогла. Тому обрала обхідний шлях. Той, для якого достатньо було стратити якогось вуличного кабиздоха.

Решту їй вдалося добути легко.

Магніт. Сірка. Сік білої верби. Сульфат заліза. Порошок сонячного каменю. Сім’яна рідина незайманого. Мандрагора.

Був, ясна річ, ще один інгредієнт — найважливіший, ключовий. Народилася б вона кількома роками раніше чи пізніше, добути його було б найскладніше. Та їй пощастило. Генерал Нусскнакер (тоді ще — не Старший), повернувшись із Першої пацючої, підняв повстання. Замість замороженої сироватки вона змогла використати живу…

— Геть звідси!

Вона відсахнулася | Марта відсахнулася.

Пані Ліза стояла поряд із нею, здійнявши руку для наступного ляпаса. Тільки тоді Марта відчула, як палає щока.

А потім помітила, що між ними стоїть сполотнілий Чепурун.

— Не смій! — гукнув він. — Не чіпай її! Я знаю, що ти можеш… всяке! Але її чіпати не смій, чуєш! Не смій… ти!.. відьмо!..

Марта моргнула, облизала пересохлі губи. І тільки тоді втямила, що Чепурун звертається не до неї, а до своєї прабабці.

Розлилася тиша, суха і нежива. Десь на іншому краю землі, за вікном, бив крилами й метушився по подвір’ю чорний півень із жовтим оком.

— Вийди, — сказала нарешті стара. — Вийди і почекай нас зовні.

Бен відкрив був рота, але вона повторила:

— Вийди. Нічого з твоєю дорогоцінною Мартою не станеться. Даю слово. Слово відьми.

Він якось одразу поникнув, згорбився. Озирнувся на Марту, вона кивнула йому — а що іще лишалося, не обнімати ж його, заступника й рятівника. У сенсі — не просто ж зараз, коли стоїть і витріщається на вас жінка, в чиї найсокровенніші спогади ти щойно зазирнула.

Чепурун вийшов.

— А тепер сідай, слухай і запам’ятовуй. — Пані Ліза знову мала вигляд тендітної, висотаної старенької. — Вдруге не повторюватиму. Ніколи більше не смій у мене зазирати. Взагалі краще б тобі, дівчинко, ні в кого й ніколи не зазирати — це може мати наслідки. Але вдивлятися в іншу відьму — безумство. Це, до твого відома, діє в обидва боки.

Пані Ліза підійшла до стінки, зняла фотознімок, на якому стояла поряд із лімузином, обернулася й жбурнула в пічку. Півхвилини дивилася на те, як розходиться тріщинами скло, як чорніє знімок у рамці.

— Ні, — заперечила раптом самій собі,— ти не змогла би зайти через нього. Сили в тобі достатньо, тільки ти ще надто мало знаєш і вмієш. Було щось іще.

Погляд старенької метнувся до сумки, яку Марта поклала під вішалкою.

— То що ти читала останнім часом, любонько моя? Який саме нон-фікшн?

Марта хотіла поворухнутися, але не змогла рушити ні рукою, ні ногою. Від несподіванки вона остовпіла, їй знадобився якийсь