Читати книгу - "Загублений світ"

class="p1">Супротивник не змусив себе чекати. Лісова хаща сповнилася протяжливим виттям, і зграя людиноподібних мавп, озброєних каменями і кийками, кинулася в самий центр наступаючих індіанців. Це був сміливий, але досить безглуздий маневр, тому що незграбні, кривоногі тварини не могли змагатися зі спритними, як кішки, тубільцями.

Страшне видовище постало нашим очам: розлютовані мавпи з піною на губах, скажено блискаючи очима, кидалися на своїх вертких ворогів, що стріляли в них з луків. Повз мене з ревінням пронеслося величезне чудовисько, груди і боки якого були утикані стрілами. Я пожалів його і вистрілив — воно звалилося мертве серед кущів алое. Але більше мені не довелося стріляти, бо атака була спрямована в самий центр ланцюга й індіанці відбили її без нашої допомоги. З тих мавп, що брали участь у цій вилазці, навряд чи хоч одна добралася жива і неушкоджена під захист дерев.

Але коли ми вступили в ліс, справа набрала серйознішого характеру. Запеклий бій тривав понад годину, і часом мені здавалося, що ми своєї вже відспівали. Мавпи вискакували з хащі й укладали своїми кийками відразу по три, по чотири індіанці, не давши їм навіть часу скористатися списами. Удари їхніх найтяжчих кийків були нищівні. Один з них влучив по гвинтівці Саммерлі, і від неї залишилися самі друзки. Ще мить — і така ж доля спіткала б і його голову, але вчасно підоспілий індіанець простромив списом ворога, що замахнувся на Саммерлі. Мавпи, позалазивши на дерева, жбурляли в нас каменями і величезними суками, стрибали звідти вниз, у саму гущавину бійки, і билися з жорстокістю, до останньої краплі крові. Індіанці похитнулися, і, якщо б не вогонь наших гвинтівок, що завдавав величезних втрат супротивникові, ніщо не втримало б їх від утечі. Однак вождь знову зібрав своїх воїнів і з такою стрімкістю повів їх в атаку, що тепер уже доводилося відступати людиноподібним мавпам. Саммерлі був обеззброєний, але я випускав кулю за кулею, а з правого флангу теж доносилася безперервна стрілянина.

Нарешті, мавп охопила паніка. З верещанням і виттям, вони кинулися врозсип, а наші союзники з дикими криками погналися за ними.

Цей день мав винагородити людину за чвари, що не припинялися століттями, за усі жорстокості і переслідування, якими тільки й була багата її вбога історія. Відтепер вона ставала паном плато, а людиноподібний звір мусив раз і назавжди зайняти належне йому підлегле місце.

Як не мчали переможені, ніщо не могло врятувати їх від індіанців, і лісова хаща раз у раз оголошувалася переможними лементами, дзенькотом тятиви і глухим стукотом тіл, що падали з дерев.

Я біг слідом за всіма і раптом наткнувся на лорда Джона і Челленджера, що відшукували нас.

— Ну, скінчено! — сказав лорд Джон. — Заключну частину можна надати індіанцям. Видовище буде не з приємних. Чим менше ми побачимо, тим спокійніше спатимемо.

Очі Челленджера горіли войовничим вогнем.

— Друзі мої! На нашу долю випало щастя бути присутніми на одній з тих битв, що визначають подальший хід історії, вирішують долі світу! — проголосив він, з гордовитим виглядом походжаючи перед нами. — Що означає перемога одного народу над іншим? Аж нічогісінько. Вона не змінює справи. Але жорстокі битви на зорі часів, коли печерні жителі долали тигрів або коли слон уперше дізнавався, що в нього є владар, — оце були справжні завоювання, справжні перемоги, що залишають слід в історії.

Яку ж треба було мати віру в кінцеву доцільність подібних побоїщ, щоб виправдовувати їхню жорстокість!

Йдучи лісом, ми на кожному кроці зустрічали трупи мавп, простромлених списами і стрілами індіанців. Знівечені людські тіла відзначали місця особливо гарячих сутичок, коли ворог дорого продавав своє життя. Попереду весь час чулися лементи і ревіння, і за ними ми стежили за напрямком погоні. Людиноподібних мавп відтіснили до їхнього міста, там вони зібрали останні сили, але були зламані, і тепер ми приспіли саме вчасно, щоб бути присутніми при страшній заключній сцені. На ту саму галявину біля краю урвища, що два дні тому була свідком наших подвигів, індіанці вигнали близько сотні вцілілих у битві мавп. Ми підійшли в ту хвилину, коли переможці зі списами напереваги взяли цю купку в півкільце. Все було скінчено за кілька секунд. Тридцять-сорок мавп полягли відразу на місці. Інші верещали, відбивалися, але це не допомогло. Їх скинули в прірву, і вони поділили долю своїх колишніх жертв, що напоролися на гострий бамбук, який ріс унизу, на глибині шестисот футів.

Челленджер казав правду — відтепер людина назавжди затвердила своє панування в Країні Мепл-Уайта. Самці мавпячого племені були винищені до одного, мавпяче місто зруйноване, самки і дитинчата викрадені в неволю. Останній кривавий бій поклав кінець віковій міжусобиці людини і мавпи.

Ця перемога виручила й нас. Ми повернулися у Форт Челленджера, до залишених там запасів, і встановили зв’язок з нашим негром, що був до смерті налякай страшним видовищем, коли мавпи градом посипалися в прірву.

— Ідіть відтіля, йдіть! — кричав він, налякано витріщаючи очі. — Там диявол, він вас згубить!

— Негр каже святу правду, — переконано проговорив Саммерлі. — Досить з нас пригод, тим більше що вони за своїм характером зовсім не личать людям нашого рангу. Челленджере, нагадую вам ваші слова. Відтепер ви повинні думати тільки про те, як нам вибратися з цієї жахливої країни і повернутися до цивілізованого світу.

Глава XV

Очам нашим відкрилося стільки чудес!

Я веду свій щоденник день у день і все чекаю тієї хвилини, коли можна буде написати, що хмари, які нависли над нами, розсіялися і крізь них глянуло сонце. Ми дотепер не знаємо, як вибратися звідси, і гірко нарікаємо на долю. І все-таки я зовсім ясно уявляю собі, що коли-небудь ми з вдячністю згадуватимемо про цю вимушену затримку на плато, яка дала нам можливість спостерігати все нові і нові чудеса Країни Мепл-Уайта і життя її мешканців.

Перемога індіанців над плем’ям людиноподібних мавп круто змінила наше становище. З тих пір ми стали справжніми господарями плато, тому що тубільці дивилися на нас зі страхом і вдячністю, пам’ятаючи, що наша чудодійна сила допомогла їм розправитися з їхніми споконвічними ворогами. Вони, ймовірно, нічого не мали б проти, якщо б такі могутні і загадкові істоти зовсім залишили плато, але спуск до рівнини, очевидно, був невідомий їм. Наскільки ми зрозуміли з їхніх жестів, плато з’єднувалося раніше з рівниною тунелем, нижній кінець якого ми бачили при обході кам’яної