Читати книгу - "Відьмак. Володарка Озера"

на коні, а на скульптурі. Раптом щось торкнулося її спини. Щось гостре, щось, що пробило одяг і вкололо шкіру. Вона не зуміла обернутися. З-за каменя без найменшого звуку з’явився єдиноріг рудої масті й рішучим рухом упер їй рога під пахву. Сильно. Різко. Вона відчула, як по її боку потік струмочок крові.

З іншого боку показався ще один єдиноріг. Той був повністю білим, від кінчиків вух до кінчика хвоста. Тільки ніздрі мав рожеві, а очі — чорні.

Білий єдиноріг наблизився й поволі, потихеньку поклав голову їй на лоно. Збудження було настільки сильним, що Цірі аж застогнала.

Я виріс, — почулося в її голові. — Я виріс, Зореока. Тоді, у пустелі, я не знав, як правильно поводитися. Тепер уже знаю.

— Конику? — простогнала вона, мало не висячи на двох упертих у неї рогах.

Моє ім’я Іхуарраквакс. Пам’ятаєш мене, Зореока? Пам’ятаєш, як ти мене лікувала? Рятувала?

Він відступив, розвернувся. Вона побачила слід від шраму на його нозі. Упізнала. Пригадала.

— Конику! Це ти! Але ж ти був іншої масті…

Я виріс.

У голові раптове запаморочення, шепіт, голоси, крики, іржання. Роги відсмикнулися. Вона помітила, що той, другий єдиноріг, за її спиною, був синій із плямами.

Старші вчаться тебе, Зореока. Вчаться тебе через мене. Ще хвилинка, і вони зуміють розмовляти самі. Самі скажуть тобі, чого від тебе хочуть.

Какофонія в голові Цірі вистрелила, наче вибухом лави, диким гомоном. І майже відразу злагідніла, попливла потоком думок, зрозумілих і ясних.

Ми хочемо допомогти тобі у втечі, Зореока.

Вона мовчала, хоча серце сильно закалатало в грудях.

Де шалена радість? Де подяки?

— А звідки, — запитала вона задерикувато, — таке раптове бажання мені допомагати? Аж настільки ви мене любите?

Ми взагалі тебе не любимо. Але це не твій світ. Це не місце для тебе. Ти не повинна тут залишитися. Ми не хочемо, щоб ти залишилася.

Вона стиснула зуби. Хоча відчувала піднесення від перспективи, заперечувально похитала головою. Коник — Іхуарраквакс — застриг вухами, ударив об землю копитом, глянув на неї чорним оком. Рудий єдиноріг тупнув так, що аж земля затряслася, грізно труснув рогом. Форкнув гнівно, і Цірі зрозуміла.

Ти нам не довіряєш.

— Не довіряю, — визнала вона прохолодно. — Кожен тут грає в якусь свою гру, а мене, яка мало що розуміє, намагається використати. Чому ж я маю довіряти саме вам? Між вами та ельфами, схоже, немає приязні, я сама бачила там, у степу, як мало не дійшло до битви. Можу спокійно прийняти, що ви хочете скористатися мною, аби насолити ельфам. Я також не дуже їх люблю: вони ж ув’язнили мене тут і змушують до чогось, чого я аніскільки не бажаю. Але використати себе я не дозволю.

Рудий тряхнув головою — ріг його знову виконав небезпечний рух. Синій заіржав. У черепі Цірі загуділо, наче в криниці, а думка, яку вона вихопила, була поганою.

— Ага! — крикнула вона. — Ви такі самі, як вони! Або підкорення й слухняність, або смерть? Я не боюся! Не дам себе використати!

Вона знову відчула в голові запаморочення й хаос. Те трохи затягнулося, а потім із хаосу випливла читабельна думка.

Це добре, Зореока, що ти не любиш, коли тебе використовують. Саме це нам і потрібно. Саме це ми й хочемо тобі гарантувати. Собі. Усьому світу. Усім світам.

— Я не розумію.

Ти — грізна зброя, небезпечна. Ми не можемо дозволити, аби така зброя потрапила в руки Короля Вільх, Лиса та Яструба.

— Кого? — здивувалася вона. — Ах…

Лис, crevan. Аваллак’х. А хто такий Яструб, я знаю аж занадто добре.

Король Вільх уже старий. Але Лис із Яструбом не можуть здобути владу над Ard Gaeth, Воротами Світів. Одного разу вони вже ту владу дістали. І одного разу втратили. Тепер можуть не більше, ніж блукати, лазити між світами малими крочками, поодинці, наче привиди, безсило. Лис — до Тір-на-Беа Арайнне, Яструб і його вершники — до Спіралі. Далі вони не можуть, не мають сил. Тому марять про Ard Gaeth і владу. Ми покажемо тобі, яким чином вони вже одного разу використали таку владу. Ми покажемо тобі те, Зореока, коли будеш ти звідси йти.

— Не можу звідси піти. Наклали на мене чари. Бар’єр. Geas Garadh…

Тебе не можна ув’язнити. Ти — Володарка Світів.

— Авжеж. Я не маю жодного дикого таланту, ніяк його не контролюю. А від Сили я відреклася там, у пустелі, рік тому. Коник тому свідок.

У пустелі ти відреклася від фокусів. Від Сили, яка є в тебе в крові, відректися неможливо. Ти все ще її маєш. Ми навчимо тебе, як нею скористатися.

— А часом не так, — крикнула вона, — що ту силу, ту владу над світами, яку начебто я маю, хотіли б здобути ви?!

Це не так. Нам немає потреби ту силу здобувати. Бо ми маємо її від початку.

Повір їм, — попросив Іхуарраквакс. — Повір їм, Зореока.

— За однієї умови.

Єдинороги підвели голови, роздули ніздрі, з очей їхніх, могла б вона заприсягнутися, полетіли іскри. «Не люблять, — подумала Цірі, — коли ставлять їм умови, не люблять навіть звуків того слова. Прокляття, я й не знаю, чи правильно роблю… Аби воно тільки не закінчилося трагічно…»

Слухаємо. Що то за умова?

— Іхуарраквакс буде зі мною.

* * *

Під вечір захмарилося, стало парко, від річки підіймався густий, липкий туман. А коли на Тір-на-Ліа зійшла темрява, звіддаля глухим погуркуванням відізвалася гроза, раз у раз освітлюючи горизонт загравою блискавок.

Цірі вже давно була готовою. Одягнена в чорне, із мечем за спиною, знервована й напружена, вона нетерпляче чекала на сутінки.

Тихо пройшла крізь пустий вестибюль, прослизнула вздовж колонади, вийшла на терасу. Річка Еснад смолисто блищала в темряві, верби шуміли.

Небом прокотився далекий грім.

Цірі вивела Кельпі зі стайні. Кобила знала, що треба робити. Слухняно почалапала в напрямку Порфірового мосту. Цірі мить дивилася їй услід, тоді глянула на терасу, біля якої стояли човни.

«Не можу, — подумала вона. — Покажуся йому ще раз. Може, тим самим вдасться притримати? Це ризиковано, але я не можу інакше».

У першу мить вона думала, що його немає, що королівські кімнати порожні. Адже панували в них тиша й омертвіння.

Помітила його лише за мить. Сидів у кутку, у кріслі, у білій сорочці, розшнурованій на худих грудях. Сорочку було зроблено з тканини настільки тонкої, що обліплювала вона тіло, наче мокра.

Обличчя й долоні Короля Вільх були майже так само білими, як сорочка.

Він підняв на неї