Читати книгу - "Помилка"

Я прикінчила останнє шоколадне тістечко, неквапливо причепурилась і взяла заляпану кавою роздруківку ФБР.

«Виходь із піднятими вгору руками, Поле, — подумала я, перетинаючи ще затінений каньйон Перпл-стрит. — У твоєї сердитої вагітної дружини пістолет у сумці».

Але стоячи позаду кур'єра-поштовика в черзі до охоронця, що сидів на прохідній, я помітила дещо дивне.

У розчинених дверях одного з ліфтів показався Пол.

«А ось і ми власною персоною», — спало мені на гадку.

Тимчасом як армія фінансових працівників штурмувала будівлю, прагнучи не спізнитися на роботу, він намагався вийти, пливучи проти течії, як одинокий лосось.

«От і добре, — подумала я. — Це заощадить мені час на поїздку ліфтом».

Утім, підійшовши ближче, я помітила, що на плечі в нього висить дорожня сумка, а в руці — сумка для покупок.

Стильна сумка «Тіффані» для покупок.

Я зупинилася наче вкопана, мовчки спостерігаючи, як Пол направляється до виходу.

Розділ 99

Дорожня сумка? Сумка для покупок? Куди це мій благовірний зібрався? Навіщо, чорт забирай? І чи так уже потрібно мені це знати?

«Так, потрібно! Я мушу дізнатися», — твердо вирішила я, дивлячись, як Пол зупиняє таксі.

Його таксі якраз від'їжджало, коли я й собі спіймала візника, котрий якраз збирався зупинитися неподалік.

— Хоч як це банально звучить, — звернулася я до водія-сикха в помаранчевому тюрбані, — але їдьте слідом за отією таксівкою.

Що ми й учинили. Спочатку ми їхали за ним до мангеттенського Мідтауну, а потім виїхали крізь тунель на автостраду Лонг-Айленд.

Щойно ми опинились на автостраді Бруклін-Квінс, я зателефонувала Полові на мобільний.

— Привіт, Поле! Як справи? — спитала я, коли він відповів через пару гудків.

— А, Лорін! Привіт, — озвався Пол. — Як переночувала?

Я прекрасно бачила його через заднє скло таксі, що їхало перед нами. Він сидів, притиснувши телефон до вуха.

— Пречудово! — відповіла я. — Слухай, Поле, я страшенно занудилась. Хочу зустрітися з тобою в обідню перерву. Що скажеш?

Ось і маєш, мій дорогий чоловічку. Маєш момент істини.

— Не можу, красунечко, — відповів Пол. — Ти ж знаєш, що понеділок — день важкий. Зараз бос принесе шість фінансових звітів. Я маю їх усі переглянути й переробити. Ага, он він іде. Заявився — не забарився! Тому повернуся сьогодні не раніше восьмої вечора, якщо поталанить. Вибач. Я колись надолужу, добре? За мною не заіржавіє. Як ти там?

Ми проскочили під зеленим дорожнім знаком, на якому було написано: «Аеропорт ЛаҐвардія». Щоб Пол не почув, як я розпачливо хлипнула, мені довелося хутенько прикрити рукою мікрофон.

— Нормально, Поле, — відповіла я після невеличкої паузи. — За мене не турбуйся. Увечері побачимось.

Якщо не раніше, красунчику!

Щоб швидко пройти повз контроль в аеропорті, мені довелося пред'явити свій жетон і посвідчення працівника нью-йоркської поліції. Потім я навмисне відстала від Пола, загубившись у потоці пасажирів, а він пішов до зали відбуття повз численні газетні кіоски, сувенірні крамнички та відкриті бари.

Раптом за сто футів поперед мене він зупинився біля проходу 32.

Тримаючи дистанцію, я спинилася біля кабінки з телефоном-автоматом — і раптом у моєму шлунку наче виразку прорвало: я побачила, куди відлітав Пол.

Вашингтон, округ Колумбія.

Розділ 100

Я примудрилася в останню мить потрапити на рейс, яким вирушав Пол, і це коштувало мені 175 доларів. Радше, це коштувало 175 доларів Полові. От і прекрасно.

Я почала спостерігати за залою відбуття, сидячи в ресторані навпроти. Мене аж підкинуло, коли я побачила, що Пол почав реєструватися, щойно оголосили посадку до бізнес-класу.

А підкинуло мене тому, що реєстратор за стійкою зробив одну більш аніж дивну річ — віддаючи назад квиток, він грайливо поплескав Пола по плечу наче старого знайомого.

Що все це значило, чорт забирай?!

Ухопивши залишену кимось газету, я хутко затулила нею обличчя й стала пробиратися крізь передбанник, але цей запобіжний захід виявився зайвим. Одного погляду на Пола було досить, аби збагнути — він був увесь поглинутий розмовою з якимось чоловіком, що стояв праворуч. «То, напевне, теж якийсь його частий попутник», — вирішила я.

Була одна перевага в тому, що я сиділа в передостанньому незручному ряді крісел — цілковита гарантія, що ми з Полом випадково не наштовхнемось одне на одного під час польоту. А ще я знайшла на своєму кріслі зручний непроникний пакет, яким мені не раз довелося скористатись упродовж цієї подорожі до Вашингтона.

Що не кажи, а вагітність, нудота від польоту й катастрофічна ситуація в особистому житті — далеко не найкраще поєднання.

— Перепрошую, — сказала я своїй явно невдоволеній сусідці начальницького вигляду, яка постійно перемовлялася по телефону. — Я вагітна. Та й ранок видався важкий.

Та найцікавіше почалося тоді, коли ми прибули до Вашингтона. Пол, разом із рештою великих цабе, що летіли бізнес-класом, вибрався з літака одним із перших. Тому мені довелося виявити неабияку прудкість, щоб учасно встигнути до зали прибуття й подивитися, куди він вирушить далі.

Та поки я дісталася низки таксомоторів, що чекали на вулиці, мого чоловіка вже ніде не було видно.

Чорт, чорт, чорт! Невже вся моя поїздка — коту під хвіст?!

Роздратована, я пішла була назад до ескалатора, коли раптом помітила Пола, котрий виходив із чоловічого туалету. Він уже встиг перевдягнутись у джинси та гарний блакитний светр. Окулярів на ньому вже не було.

Не знаю, що втримало мене й чому я не заверещала там-таки, на місці, і не стала його гукати. Зовнішність мого чоловіка змінилася до невпізнанності.

Натомість я відійшла на безпечну відстань і почала стежити за своїм зрадливим чоловіком.

Мені конче треба було знати, наскільки глибоко він усадив ножа мені в спину.

Пол пройшов крізь ковзні скляні двері, проминув таксомотори та вийшов на вулицю. Не встигла я добігти до дверей, як побачила таке, від чого заклякла на місці, вирячивши очі від несподіванки.

Пол підійшов до блискучого чорного «рейдж-ровера», що дожидався його з увімкненим двигуном біля тротуару, і відчинив пасажирські дверцята.

І тоді я кинулася бігти.

Коли я вискочила надвір, шикарний джип уже встиг рушити. Верескнувши колесами, він швидко обігнав якийсь мікроавтобус і зник, завернувши в провулок ліворуч.

Кинувшись услід по задимленому вихлопними газами тротуару, я напружила зір, намагаючись