Читати книгу - "Ритуал"

розбіглася, наче зграя зайців, та й хто посмів би її осуджувати? Одне село було вже змито в безодню — щоправда, без селян, що встигли завчасно повтікати. Про судноплавство та риболовлю всі забули; чудовисько гатило об берег величезними хвилями, погрожуючи його розколоти, розмити і зруйнувати людські поселення на багато верст навкруги. Усі, хто хоч трохи знався на звичках подібних істот, очікували зі страхом, коли чудовисько зажадає жертви.

Правителі трьох королівств зібралися на термінову раду, і, як не крути, але головне рішення лягло на плечі короля Остіна, оскільки чудовисько оселилося саме в його територіальних водах.

Засідали вночі, в цілковитій таємниці; постарілий король Верхньої Конти, Ютин батько, пропонував фантастичний план — виготовити велетенську гармату з усіх можливих мідних запасів і кам’яне ядро до неї — завбільшки як гора, зібрати порох з усіх трьох армій… Король сам не вірив в успіх цієї вигадки.

Король Акмалії, батько Олівії, запропонував одразу два варіанти — отруїти море великою кількістю щурячої отрути або вступити з чудовиськом у переговори.

Остін похмуро мовчав. Коло брами палацу його чекав непримітний чоловічок у сірому плащі — славнозвісний на всі три королівства чаклун.

Розійшлися, так нічого й не вирішивши; сірий чоловічок, корячись ледь помітному кивку короля Остіна, прослизнув услід за ним в обвішану килимами кімнатку, і двері за його спиною щільно й надійно зачинилися.

І ось попереду з’явився берег, і покинутий замок, який, здавалося, ще більше розвалився й постарів… Арман хотів продовжити шлях, але інтуїція, дарунок предків, владно наказала йому знизитися.

І, скорившись їй, він зрозумів, навіщо. Магічне дзеркало, густо затягнуте павутиною, охоче й одразу відповіло на його присутність.

Замигтіли смуги… Арман чекав, закусивши губу; він мусив побачити щось важливе.

* * *

Трьом королівствам загрожувало нечуване лихо. Берег подекуди вже став тріскатися, розпадалися покинуті села, які стояли хоч більш-менш близько від узбережжя; по полях бродили смертоносні смерчі, висихали колодязі, і жодна людина не могла почуватися в безпеці.

Убити чи налякати чудовисько було неможливо — від нього можна було тільки відкупитися. Жертвою.

За звичаєм, жертву належало прикувати ланцюгами до скелі й дати чудовиську змогу пожерти її спокійно й зі смаком. Чудовиська минулого, про чиї криваві лиходійства оповідали літописи, зазвичай вимагали незайманих дівчат — одну чи трьох, чи зразу десяток. Деяким страхіттям було все одно, кого жерти — вони вимагали просто жертву, жертву взагалі; нинішнє чудовисько виявилося вибагливим і перебірливим. Воно побажало з’їсти саме королеву, і саме королеву Контестарії.

Чутка про це пронеслась по трьох королівствах, неначе пожежа. Хтось заціпенів од жаху; хтось заголосив, співчуваючи королеві, та чимало з тих, що голосили, не Юту жаліли, а себе, бо король Остін, зрозуміло, дружини не віддасть, і сподівання чудовиська не справдяться, і що тоді стане з нещасним народом!

Цвіла і ширилась весна; поля стояли порожні, чорні — ніхто не орав і не сіяв, зате чорні смерчі щодня збирали рясні жнива, закручуючи у свої лійки тюхтіїв та невдах.

Сонячного, ясного, по-весняному теплого дня король Остін вийшов на майдан — говорити з народом.

Тисячі поглядів бродили по його обличчю, намагаючись прочитати на ньому долю країни і свою власну долю, але обличчя це, дуже змарніле за минулі тижні, здавалося непроникним. Матері притискали до грудей немовлят, готові вже плакати й благати; старі скептично хитали головами — щоб чоловік, рідний законний чоловік, та дружину в жертву віддав? Ніколи…

Остін зійшов на поміст — тисячі горлянок гарячково вдихнули свіже, насичене запахом гною, весняне повітря.

— Піддані, — сказав Остін, і голос його здригнувся. — Люди. Діти мої… Брати мої…

Хтось схлипнув. Остін потер лице — десятки тих, що стояли найближче, могли заприсягтися, що бачили сльози на його очах.

— Королівство в страшній небезпеці… Ворог з’явився, звідки ми й не сподівалися, і от… Чудовисько з моря жадає від нас жертви. Страшної жертви, люди! Нехай кожен запитає себе — чи готовий він віддати… сина? брата? матір? дружину? Нехай кожний запитає зараз, люди…

На всіх, хто стояв на майдані, холодною брилою навалився страх, майже впевненість: ні, не віддасть.

— Піддані… Брати, — голос Остіна здригнувся знову, проте одразу зміцнів, — діти… Зараз я — ваш батько. Послухайте, мені вибирати…

Ні шереху. Ні звуку. Роззявлені роти.

— І я вибрав, люди… Я відповім за свій вибір… Я…

Остін здійняв тремтячі руки, наче благаючи в неба захисту.

— Я врятую вас, люди! — закричав він протяжно й могутньо. — В ім’я королівства я віддаю найдорожче, що маю — дружину!

Тиша тривала стільки, що спритний устиг би полічити до десяти. Потім повітря вибухнуло несамовитими криками, в яких змішалися захват порятунку, і надія, і гіркота, й подив… Та найголосніше ревла відданість — відданість його величності Остіну, батькові й рятівникові своїх підданих.

Арман бачив і чув королівську промову з початку й до кінця.

Йому треба було кудись бігти, щось робити — а він не міг одірвати ніг від підлоги. Він прибув з немислимої далечі, щоб урятувати Юту — а тепер стояв, немов паралізований, і дивився в магічне дзеркало.

А воно вперто показувало короля Остіна, який у супроводі почту повертався в палац. Арман тупо дивився, як він піднімається по сходах — тих самих, по яких так недавно сходила Юта у вбранні нареченої! Здається, минули століття… Остін пірнув за якусь портьєру і з’явився в маленькій кімнаті без каміна — щоб не можна було підслухати крізь камінний димар. У кімнатці його чекав непримітний чоловічок у сірому.

І знову Арман залишився, хоч мусив спішити на допомогу.

— Поздоровляю, — неголосно, насмішкувато сказав сірий чоловічок.

Остін люто на нього глянув:

— Придерж язика… Все буде, як домовлено?

— Чесна угода, — сказав чоловічок з дивною усмішкою. — Ви виконуєте умови — і наш… партнер виконує їх неухильно.

— Усе, — кинув Остін. — Можеш іти.

І знову сірий чоловічок усміхнувся — ласкаво, навіть солодко:

— Не все, мій королю… Плутанина сталася. Золотих зливків має бути п’ять.

— За п’ятий одержиш монетами.

— О, мій королю… Кому, як не вам знати, який сплав у цих ваших монетах… Профіль ваш, безперечно, гарний, а от золото…

Остін сіпнувся:

— Зі мною не торгуються, чаклуне. Та, може, тебе влаштує посада придворного чарівника?

Чоловічок реготнув:

— Заманливо, мій королю…

Обличчя його раптом, без переходу, стало безжальне:

— Жарти пріч! Того, що я для вас зробив, не зробив би більше ніхто. Говорити з морським чудовиськом, торгуватися, призначати ціну — спробуйте, знайдіть охочого! Та не потрібна йому ваша дружина, повірте, йому, аби зжерти, Ритуал свій виконати… Це ж скільки треба було праці, щоб пояснити, втлумачити: король, мовляв, сам дружину пропонує, призволяйтеся!

— Тихо, ти! — прошипів зблідлий Остін.

Чаклун знову всміхнувся: