Читати книгу - "Розбите дзеркало"

— Дуже дотепно, — передражнив її Гайдук. — Нагадую для того, аби ти зрозуміла: заморочений різним. Не порпаюся зранку в мережі, вишукуючи, чи не сталося чогось нового у древньому Чернігові. Ти права, новину мені скинули з головного офісу. Керівництво глибоко стурбоване, — він голосно зітхнув. — Із тим будинком, Лоро, хрінь і срань.

Вони заїхали в місто, проминаючи Вал.

— Стеж за думкою, — мовила Лора. — Коли інформація про нову смерть з’явилася в тебе?

— Двадцять хвилин тому. Ну?

— А коли з’явилася ця публікація? Не передрук, найперша.

— Зараз, — із динаміка долинуло ледь чутне клацання клавіш. — Так… Так… Десята десять. Тобі це щось дає?

— Христенко забрав мене з готелю до того. Ми приїхали, спілкувалися там, на місці. За цей час ніхто його не смикав по телефону. Або його начальство ще не бачило, або перетравлює. Сам Христенко дізнався новину від Сови, криміналіста. А їй прислали повідомлення на телефон невідомо звідки о восьмій сорок п’ять. Підозрюю: зливають з одного краника.

— Вбивця?

— Гайдуче, трупи не кримінальні. Усі три. У двох перших серце зупинилося через спазм. Христенко — нещасний випадок.

— Але хтось же знає! — Від крику в динаміку телефон сіпнувся. — Лоро, це чортівня якась! Банк не хоче мати справу з чортівнею! Чому один за одним помирають від нещасних випадків давні друзі?! Ти ж про них мені говорила вчора ввечері! Ти знайшла між ними зв’язок! Кажеш, компашка давно побила горщики? Все одно мруть одне за одним! Не кажи, що це випадково! Не кажи, що це не підозріло!

Лора акуратним натиском зупинила потік слів, припинивши розмову.

Телефон задзвонив знову, коли вона попросила Сокола зупинитися біля найближчого кіоску з написом «Кава».

— Вибач, — почула на тому боці. — Дістало все це.

— Мене так само. — Вона пішла до кави, говорила на ходу. — Гайдуче, є непогана ідея. Бери відрядження, їдь сюди, займайся сам. Тоді запитань до мене буде мінімально.

Лора переклала телефон у ліву руку, правою витягнула гаманець.

— Я попросив пробачення.

— Проїхали.

Вона простягнула у віконечко двадцятку.

— Насправді не тому телефоную. До мене Заруба озвався, начальник Христенка. Про тебе говорили.

— Ми знайомі, — нагадала Лора. — Міг би подзвонити мені. Побалакали б про мене зі мною.

Навзаєм їй простягнули решту і порцію еспресо — першу з початку дня.

— Місцевий авторитетний мільйонер скаргу на тебе накатав. Моруга.

— Ковбой?

— Чому — ковбой?

— Хіба я не казала тобі нічого про нього?

— Тільки назвала це прізвище серед інших. П’ятеро шкільних друзів. Двоє померли. Тепер уже троє.

— А, ну так. — Лора ковтнула напій. — Це в мене вони всі мов на долоні. Ти про жодного нічого не знаєш.

— Уже знаю про Моругу. Приїхав до начальника поліції, з яким на короткій нозі. Усі мільйонери дружать із начальниками поліції. Залишив на столі заяву. Попросив зареєструвати. Дати хід, знайти на тебе управу.

— Що я йому зробила?

— Переслідуєш. Погрожуєш. Залякуєш.

— Ясно. Для чого я це роблю? Яка моя мета? — раптом Лора завмерла, осяяна здогадом. — Гайдуче, коли Ковбой був у Заруби сьогодні?

— Та чому ковбой!

— Пошукай його портрети в інтернеті, сам побачиш. Та на сайті фірми «Ранчо», чого далеко ходити. Красень. Коли приїздив, о котрій годині?

— Заруба дзвонив мені ще до того, як сіпнули з головного офісу. Десь до десятої.

— Точно?

— Точно. Він із дев’ятої на службі, наради всякі. Затримався трохи, бо Моругу не міг не прийняти. Поясниш нарешті?

Лора допила каву одним махом.

— Є думка одна. Припущення, не більше. Ковбой примчав у поліцію зі скаргою на мене до того, як з’явилася новина про нову жертву прокляття. І після того, як своє повідомлення отримала Сова, — рука зібгала порожній стаканчик. — Моруга знає, що я неофіційно цікавлюся справою. Більше того: не поліція — я виявила між живими і мертвими зв’язок та зібрала всіх живих разом. Мене треба вивести з гри. З чиєїсь гри, Гайдуче. Забрати нас із дошки — інші фігури домовляться між собою. Погана історія невигідна насамперед йому.

— Нікому не вигідні погані історії.

— Щойно вилізе зв’язок мільйонера Моруги з цією чортівнею — випливе щось іще, — зараз Лора нарешті знайшла правильну відповідь, говорила впевнено, відкинувши сумніви. — Гайдуче, маю відтепер дуже великі сумніви, що комусь треба зберегти старий чернігівський будинок від руйнації в такий спосіб. Налякати прокляттям. Інтереси банку тут ні до чого.

— Було б добре довести це. Підкріпити доказами.

— П’ятеро ексдрузів мають спільну таємницю. Ганебну. Яку не можна розкривати в жодному разі. Тепер цю таємницю знають лише двоє. Один із них — багатий, знаменитий, впливовий і самотній тридцятирічний мільйонер. Друга — донька прокурора міста. — Лора викинула стаканчик у смітник. — Чоловік і жінка, Гайдуче. Колись вони були парою. Коханцями.

5

До Заруби не пішла.

Шеф дзвонив лиш попередити. Аби Лора не відволікалася на таке, вирішив з місцевим поліцейським начальством усе сам. Телефоном. Щоправда, особисто з Зарубою не говорив, забагато честі. Запустив механізм, давно знайомий Лорі навіть із часів роботи в слідстві. Набрав кого треба в поліцейському Главку. Знайшов потрібні слова. Зарубі дзвонили вже звідти, розмова, напевне, була вдвічі коротшою. Результат — заяву не порвуть, не можна, документ зареєстровано. Але й не рухатимуть. Заруба пообіцяв витримати паузу, потім переговорити з Моругою, умовити забрати скаргу назад.

Тил Гайдук прикрив, однією проблемою менше.

Тепер — Тетяна Помічна. Активістка слухняно не вмикала телефон, і Лора почала хвилюватися, перейнявшись водночас почуттям провини. Жінка, хай виговорилася, проте й досі налякана, сидить зараз у чотирьох стінах. Уже дванадцята, а вона, напевне, хоче їсти. Проти пізнього сніданку не був і Сокіл, тоді як у самої Лори апетит зник. Не рівняючи інших до себе, вона скерувала Богдана в «Мілано», де можна прихопити для мимовільної полонянки щось із собою.

Із цим ніби теж розібралася.

Крім них, у ресторанчику чомусь нікого не виявилося. Сокіл навіть не потурбувався тицьнути пальцем у меню — просто кивнув Аріель, щойно дівчина наспіла. Запахи спокусили Лору, нагадали про порожній шлунок, та піци не хотілося. Попросила салат із морепродуктами і каву, другу за день. Не уявляючи, що могла б з’їсти Тетяна, подумала й вирішила