Читати книгу - "Домбі і син"

Тутс теж, невідомо чому, стовбичив за дверима без діла, вперто вивчаючи коліщата свого годинника й перераховуючи півкронові монети. Та це тривало недовго, бо тільки-но тугі товсті литки доктора Блімбера заворушилися під столом, начеб він зібрався вставати, як Тутс миттю зник і більше не з’являвся.

Незабаром на сходах почулися голоси містера Домбі та його провідниці, і всі троє ввійшли до кабінету.

— Надіюся, містере Домбі, — сказав доктор, відкладаючи книгу, — вам сподобалися наші порядки?

— Вони досконалі, сер, — відповів містер Домбі.

— І дійсно, дуже гарно, — тихим голосом підтвердила місіс Піпчін, не схильна перехвалювати.

— Докторе й місіс Блімбер, — обертаючись, сказав містер Домбі, — з вашого дозволу місіс Піпчін буде подеколи навідувати Поля.

— Завжди, коли тільки місіс Піпчін забажає, — погодився доктор.

— Завжди будемо раді бачити її, — запевнила місіс Блімбер.

— Гадаю, я завдав вам достатньо клопоту і можу йти, — сказав містер Домбі.— Полю, дитино моя, до побачення, — і він наблизився до столу, де той сидів.

— До побачення, тату.

Кволий і байдужий дотик руки, що її містер Домбі взяв у свою, аж ніяк не пасував до тужного виразу на обличчі Поля. Але не він спричинився до цієї туги. Не йому призначався цей вираз. О, ні! Флоренс, самій лише Флоренс.

Якщо містер Домбі своїм безсоромним багатством і нажив собі ворога — непримиренного, мстивого та жорстокого в своїй ненависті, — то навіть такий ворог вважав би достатньою карою за власну кривду отой біль, що його зазнало в цю мить гордовите серце містера Домбі.

Він нахилився до сина й поцілував його. Якщо його тілесний зір й затуманило щось, від чого личко сина на мить розпливлося і втратило контур, то його розумовий зір у ту мить повинен би був проясніти.

— Скоро побачимось, Полю. Тебе звільнятимуть на суботу й неділю. Ти ж знаєш.

— Так, тату, — повторив Поль, дивлячись на сестру, — на суботу й неділю.

— А ти постараєшся добре вчитися і станеш розумником, правда? — спитав містер Домбі.

— Я буду старатися, — втомлено відповіло дитя.

— І скоро будеш дорослий! — мовив містер Домбі.

— О, дуже скоро! — повторило дитя, і знов на його обличчі дивним сяєвом майнув той старечий вираз. Це сяєво перекинулось на місіс Піпчін і згасло в її чорних шатах. Знакомита яга виступила наперед, щоб попрощатися й забрати Флоренс, чого їй давно кортіло. Це приве-ло до пам’яті містера Домбі, що не зводив очей з Поля. Погладивши його по голові й потиснувши ще раз його маленьку ручку, містер Домбі, як завше, холодно й чемно попрощався з доктором, місіс і міс Блімбер і вийшов з кабінету.

Незважаючи на прохання не турбуватися, доктор Блімбер, місіс Блімбер і міс Блімбер гуртом кинулися повести його до виходу, і місіс Піпчін, затиснену між доктором і місіс Блімбер, винесло з кабінету раніше, ніж вона встигла схопити Флоренс за руку. Завдяки цьому щасливому випадку в пам’яті Поля зберігся любий спогад про те, що Флоренс підбігла обняти його, і що саме її обличчя було останнім, яке він бачив у дверях, — обличчя, повернене до нього з бадьорою посмішкою, що сяяла крізь сльози.

Коли сестра пішла, в дитячих груденятах усе перевернулося, а глобуси, книги, сліпий Гомер і Мінерва колом закрутилися по кімнаті. Та раптом вони спинились, і Поль почув голосне цокання дзигарів у холі, що так само заклопотано допитувалися: «Як-ся-має-мій-ма-лень-кий-друг? Як-ся-має-мій-ма-лень-кий-друг?».

Він сидів на своїм п’єдесталі, згорнувши руки, й мовчки прислухався. Він міг би відповісти: «Погано, погано! Так самотньо мені, так сумно!» Але сидів мовчки, з болісною порожнечею в юному серці, серед холодної, непривітної, чужої обстановки, — життя було для нього пусткою, яку ніколи ніде не звеселить приязна людська душа.

НАВЧАННЯ ПОЛЯ

Через кілька хвилин, що маленькому Полеві Домбі видалися вічністю, доктор Блімбер повернувся до кабінету. Хода в доктора була вкрай велична й розрахована на те, щоб виповнити юні душі високими почуттями. Це була майже маршова хода, тільки коли доктор викидав уперед праву ногу, він поважно робив півоберта вліво, а коли викидав ліву, то виконував такий самий маневр управоруч. Так що здавалося, ніби доктор за кожним кроком роззирається довкола, мовби хотів сказати: «Чи може хтось показати мені будь-що, будь-де, про що б я не знав? Думаю, що ні».

Разом із доктором повернулися й місіс і міс Блімбери, і доктор, знявши зі столу свого нового вихованця, віддав його до рук міс Блімбер.

— Корнеліє, — мовив він, — на перший час доручаю Домбі тобі. Розвивай його, розвивай, Корнеліє.

Корнелія прийняла свого молодого підопічного з докторових рук, і Поль, почутивши, як вп’ялися в нього її окуляри, опустив очі.

— Скільки вам років, Домбі? — спитала міс Блімбер.

— Шість, — відповів Поль, спідлоба зирнувши на неї і здивувавшись, чому волосся в молодої леді не довге, як у Флоренс, а сама вона схожа на хлопця.

— Що ви знаєте з латинської граматики, Домбі? — поцікавилася Блімбер.

— Нічого, — признався Поль. Відчувши, що відповідь ця була для чутливого серця міс Блімбер ударом, він звів очі на троє облич, що згори дивилися на нього, і додав:

— У мене погане здоров’я. Я квола дитина. Не міг же я вчити латинську граматику, як щодня гуляв зі старим Гляббом. Я попрошу вас, щоб ви дозволили старому Гляббові приходити до мене.

— Що за жахливе, простацьке ім’я! — сказала місіс Блімбер. — Абсолютно некласичне! Хто він такий, те чудовисько, дитино?

— Яке чудовисько? — перепитав Поль.

— Отой Глябб, — з огидою в голосі повторила місіс Блімбер.