Читати книгу - "Дон Кіхот (Премудрий гідальго Дон Кіхот з Ламанчі)"

— Не гнівайтесь-бо, пане мій любий,— похопився Санчо,— це я так собі сказав.

Та й підійшов до нього, одну руку поклав на передній каблук сідла, а другу на задній, притулився панові до лівої кульші, щоб уже од нього й на п'ядь не одходити — так, бачите, боявся стуку того таємничого, що лунав не вгаваючи, як гуп, так гуп. Дон Кіхот нагадав Санчові, що він обіцяв його казками розважати, тож нехай починає; на те Санчо одказав, що зараз почне, от тільки гупання того страшно.

— Ну, гаразд, я вже спробую розповісти вам одну лепську історію, коли тільки зумію, та щоб мене ніщо з плигу не збивало. Слухайте ж сюди, пане, бо вже й починаю. Отож було собі, як було, пошли, Боже, нам усім добро, а хто шукає лиха, тому нехай лихо й буде. Бо то, вважаєте, в старовину як почнуть, було, казки казати, то не просто собі, як хто хоче, а щоб у зачині конечне було те мудре слово римського Бевзура Катона, що то каже: "Хто шукає лиха, тому нехай лихо й буде". І то вже сказав, як зав'язав, воно й вам, пане, годило б ся тихо сидіти, щоб біди собі не напитати. Звернімо краще в інший який бік, ніхто нас не силує іти саме цією дорогою, де стільки страхів на нас чигає.

— Кажи далі свою казку, Санчо,— перебив його Дон Кіхот,— а якою дорогою нам братися, то вже мій клопіт.

— Отож я й кажу,— провадив Санчо,— що в одному селі в Естра-мадурі був собі пастух-козяр, що то ніби кози пас, і той ніби ко-зопас, що за нього мова мовиться, звався Лопе Руїс, і той, значить, Лопе Руїс та був закоханий у пастушку одну, Торральвою звалась, а та пастушка, Торральва нібито, та була дочкою багатого скотаря, і той, значить, багатий скотар...

— Як ти свою казку й далі отак казатимеш,— упав йому в річ Дон Кіхот,— і кожне слово двічі будеш повторяти, то й за два дні краю не дійдеш. Розповідай до ладу, говори по-людськи, а ні, то краще вже мовчи.

— А я ж і говорю по-людськи,— заперечив Санчо,— так у наших краях усі казки й побрехеньки розказують, інакше я й не вмію; що ж ви хочете, щоб я звичай ламав?

— То говори вже як знаєш,— сказав Дон Кіхот,— раз доля так судила, що мушу тебе слухати, кажи далі.

— Отож, паночку мій пишний,— провадив Санчо,— той пастух, як я вже сказав, був закоханий у пастушку Торральву, а то була ді-воха дебела, козириста ще й хлопчачурка ніби трохи, бо вусики в неї на губі засівались,— от наче зарач бачу її перед собою.

— А ти що, знав її хіба? — спитав Дон Кіхот.

— Знати не знав,— відповів Санчо,— але той, хто мені цю сторію розказував, божився, що то все існісінька правда, і якби це я комусь іншому оповідав, то міг би поклястися і присягнути, що сам усе на власні очі бачив. Ну, так от, не так то хутко діється, як швидко в казці кажеться: диявол, мовляли, не спить, а все миром колотить — то любив і кохав пастух пастушку, а то взяв на неї злобу й ненависть, а чого-бо мав, кажуть люди, за що й до кого її ревнувати, таке часом йому витворяла. Ото, значить, зненавидів він її та й надумав зійти з дому світ за очі, щоб довіку вже невірниці не бачити, а Торральва, як побачила, що Лопе од неї одкинувся, так у нього зразу влюбилася, що й сказати не можна.

— Така вже натура дівоча та жіноча,— зауважив Дон Кіхот,— хто любить, тим гордують, а хто зневажає, того кохають. Ну ж бо, Санчо, кажи далі.

— Як же пастух надумав, так і зробив,— правив далі Санчо,— узяв кози свої та й погнався з ними естрамадурськими полями на Португальщину. Як зачула теє Торральва, слідком за милим послідкувала, босим-босісінька шляхи-дороги міряла, в руках костур, а за плечима торба, а в тій торбі дзеркала оскалець та гребінець, та ще якесь красило чи білило, що вже там не було — менше з тим. А тоді, кажуть, пригнався пастух із худібкою своєю до річки Гвадіани, а річка в ту пору саме розлилася, береги затопила, а де він прибився, там тобі ні човна, ні порону, ніякого нема перевозу, щоб на той бік із худібкою перевезтися. І взяла його досада, що вже та Торральва от-от його дожене, почне своїми плачами та просьбами йому настирятися... Ходив отак, ходив, аж бачить — рибалка якийсь, а в нього човник такий ма-ненький, що тільки один чоловік та одна коза вміститься. От і поєднав він того рибалку, щоб йому кози на той бік перевіз — а кіз було аж триста чоловік. Сів рибалка в човник і перевіз перш одну козу, тоді вернувся й перевіз другу, тоді третю... Ви, ваша милость, давайте вже самі рахубу тим козам, що рибалка перевозить, бо як не долічитесь хоть одної, то вже й казці кінець, далі не встигну ані словечка. А при-шиб на зарічку був грузький та слизький, довго мусив рибалка за кожним заходом морочитись, а все-таки возив та й возив: іще одну козу, іще та й іще...

— Даймо на те, що він уже всіх перевіз,— сказав Дон Кіхот,— бо так і за рік кінців не виведеш.

— А скільки ж він їх досі перевіз? — спитав Санчо.

— Біс його знає! — одказав Дон Кіхот.